Гулєвич Анастасія, 10 клас, Коробчинський ліцей Пролісненської селищної ради Чугуївського району Харківської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прошутя Олена Олегівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Яке це страшне слово! Вона принесла людям таке горе, яке ніколи неможливо забути. Гинуть не тільки воїни, які стоять на передовій, захищаючи рідну неньку – нашу Україну, гине мирне населення, маленькі діти, які, можна сказати, ще не жили на світі. «Російська чума» пронеслась по всій Україні, забираючи із собою тисячі життів, ламаючи долі людей, руйнуючи міста та села.

В цій розповіді я хочу поділитися власною історією, яка сталася зі мною 3 роки тому. Я багато чула про війну із розповідей моєї бабусі, яка застала її в дитинстві, але тільки зараз, переживши все сама, я побачила справжнє обличчя війни.

Я живу в прифронтовій області, недалеко від кордону з Росією, тому вже в перші години війни я почула вибухи. Так і почалися найстрашніші дні в моєму житті. З першого дня війни наше село потерпало від російських снарядів. Одразу почалися проблеми з продуктами та ліками, зупинився громадський транспорт, на вулицях майже не було людей, все наче заснуло та боялося видати свою присутність. Але війна почала значно зближувати людей. Всі телефонували один одному, питали, чи все гаразд, цікавилися самопочуттям. Коли привозили хліб або інші продукти, односельці сповіщали один одного та допомагали людям, які не в змозі ходити самостійно. Це ще раз доводить, що українці – найзгуртованіша нація!

Дні бували різні. Коли було терпимо, а коли стріляли з ранку до ночі. На той момент я вже забула, що таке здоровий міцний сон, тому що вночі обстріли особливо посилювалися.

Взагалі, я спочатку думала, що все це просто страшний сон, який скоро закінчиться, але це був тільки початок. Таким чином ми прожили майже півтора місяця. Але 3 та 4 квітня відбулися події, які поділили моє життя на «до» та «після». 3 квітня почався дуже сильний обстріл, який не можна було порівняти з попередніми. На мить в мене навіть промайнула думка, що почалися вуличні бої.

В той день я сиділа в кутку, тримаючись за диван, та просто молилась, щоб ми залишилися живі. Тоді в нашому будинку вилетіло 4 вікна.

Ніч на диво виявилася спокійною, я навіть вперше за довгий час виспалась. Проте, як потім з’ясувалося, це було «затишшя перед бурею»… 4 квітня вранці також не було обстрілів, тому після обіду я вирішила піти прогулятися двором. Але як тільки я вийшла, позаду себе я почула звук літака, який летить в мою сторону. І одразу вибух, просто за моєю спиною, десь в нашому городі. Якщо чесно, в той момент в мене наче зупинилося серце, я не могла зробити ані кроку, подумки я вже навіть попрощалася з життям, будучи при цьому 13-ти річною дитиною… І якщо всі попередні дні я намагалася не показувати своїх емоцій та робила вигляд, що все добре і я нічого не боюся, то тут мене охопив справжній страх. Мене почали кликати мама з бабусею, і я знайшла в собі сили та дійшла до будинку.

Декілька хвилин все було відносно спокійно, але потім почався справжній жах, який не передасть жоден фільм. Почалися вибухи такої сили, що було важко встояти на ногах. Стіни, підлога, стеля, вікна, дах – здавалося, це все ожило та почало ходити зі сторони в сторону.

Далі події розвивалися дуже швидко. Ми зібрали деякі речі, та завдяки волонтерам нам вдалося виїхати з села. Спочатку ми евакуювалися до Полтави, а потім приїхали в Полтавську область. По дорозі туди нам зателефонував сусід та сказав, що в нашому будинку пошкоджено ще 2 вікна та дах. Це було боляче чути, але головне, що ми вижили. Так почався новий етап в моєму житті. Я поступово звикала до нового місця, людей. І в той момент я ще раз впевнилася в доброті, щедрості та чуйності нашого народу. Там нам дуже допомагали: житлом, продуктами, речами, підтримували нас морально. Це досить вплинуло на моє сприйняття людяності. Я зрозуміла – ми сильні, поки всі разом.

Але звісно, морально було дуже важко. Ти розумієш, що кожного дня твій будинок все більш руйнується, в твоєму рідному селі гинуть люди, тварини, хтось отримує поранення, кожен день прилітає в чийсь будинок або двір, село намагаються  окупувати, а ти нічого не можеш з цим зробити.

Так пройшов цілий рік. І от настав день, якого я чекала найбільше в житті – ми повертаємося додому! 24 квітня 2023 року ми приїхали в рідне село. Відкриваю ворота – все розбите та понівечене, але таке рідне. І знову переламний момент в моєму житті – тепер потрібно набратися сил та відновлювати будинок. Звісно, було дуже важко. Під час дощу на голову буквально лилося, було холодно, сиро, але мені вже було все одно. Головне, що я в рідному домі з близькими мені людьми. Дуже багато сил ми вклали в будинок. В свої 14 років я працювала не покладаючи рук, з ранку і до самого вечора, і так ще цілий рік. Проте, мабуть саме ця подія об’єднала нашу родину як ніколи.

Нам допомагали і родичі, хто чим міг. Також велика подяка благодійним фондам, які допомагали матеріально та фізично з відновленням нашого будинку. Це вкотре доводить, що є небайдужі до чужого горя люди, і на щастя, в нашій країні їх немало.

На завершення своєї розповіді хочу сказати, що пережити можна все, головне, щоб поруч були люди, які завжди тобі допоможуть. Тож єднаймося, українці! Ця війна – наша спільна біда. І пам’ятаймо, що в єдності – наша сила. Окремо я хочу подякувати воїнам за можливість жити в незалежній та нескореній Україні! Ви мужньо обороняєте нас, жертвуючи своїм життям. Я бажаю, щоб кожен з вас повернувся додому живим і здоровим! Ви наші герої! Низький вам уклін та величезна подяка!! Не забуваймо і загиблих воїнів, які віддали своє життя, щоб ми жили в незалежній і мирній Україні. Разом ми все подолаємо, і перемога буде за нами! Слава Україні! Героям слава!