Циганко Віталій, 8 клас, Срібнянський ліцей Срібнянської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коломійченко Людмила Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна (як на мене – найганебніше явище в історії людства!) завжди залишає свій чорний слід у житті кожної людини. Діти, підлітки, дорослі й літні люди – усі відчувають її вплив на собі. Війна викликає глибокі, а іноді й кардинальні зміни в поглядах, цінностях, у ставленні до життя, сприйнятті світу. Страхіття реальності вчать цінувати мир та стабільність, важливість дотримання міжнаціональної злагоди.

Точно знаю, що ми вже ніколи не будемо такими, якими були раніше, ми вже є і будемо іншими. Уроки війни безжалісні, безкомпромісні, жорсткі та жорстокі.

Із перших днів повномасштабного вторгнення кожен намагався мобілізувати себе, зібрати докупи, визначитися як бути, як діяти, де якнайповніше реалізувати себе задля перемоги над ворогом. Порушення звичності і стабільності, усвідомлення страшної новини багатьох виводило з рівноваги, панічні атаки підсилювалися браком продуктів харчування у крамницях, найнеобхідніших ліків у аптеках, частковим чи повним зникненням зв’язку, припиненням енергопостачання… Невдовзі всі жителі громади отримали продуктові пакети гуманітарної допомоги.

Мене цей факт надзвичайно вразив, я був дуже здивований, що про нас хтось піклується, ми не залишені напризволяще. Було приємно і бентежно водночас. Сльози вдячності наверталися раз у раз, у горлі стискався клубок, а серце калатало безупинно.

Здавалося б, елементарна річ, але не все так однозначно. Людяність робить свою світлу справу: істинне добро твориться тихо, просто від душі, зі щирим серцем. Людяність перемагає насильство й наругу, стверджує мир як головну цінність суспільства, несе надію навіть в умовах найбільших випробувань. І результат вражаючий, як у правдивих рядках нашого геніального Тараса: «Раз добром нагріте серце, вік не охолоне». Гадаю, ніхто з моїх односельчан ніколи не забуде цю допомогу – переповідатиме дітям-онукам-правнукам усі подробиці, плачучи щоразу (я впевнений!) від бентежних  спогадів.

Справжня сила допомоги не лише в наданні матеріального, а й у тому, щоб підтримати словом, бути поруч, вислухати.

Увага та підтримка можуть змінити не тільки долю людини, а й вплинути на її світобачення та світосприйняття у майбутньому. Вони спроможні  відновити втрачену надію, почати все з чистого аркуша. Навіть найменші прояви доброти і допомоги несуть у собі неймовірну силу, яка здатна і може змінити все. На мою думку сила допомоги полягає в тому, щоб людина не відчула себе самотньою, не залишилася віч-на-віч зі своїми негараздами, відчула увагу і підтримку. Коли на тебе дивляться вдячні очі і чуєш слова подяки на свою адресу – неперевершене відчуття. Ніби крила виростають від того, що комусь допоміг, когось підтримав, обнадіяв, зігрів.

Моя посильна допомога – участь у шкільних благодійних ярмарках, акціях, концертах на підтримку ЗСУ.

Зі своїх кишенькових купував теплі шкарпетки та рукавиці, донатив. Разом із однокласниками плели маскувальні сітки, збирали пластикові кришечки на протези, виготовляли окопні свічки, малювали на підтримку воїнів листівки та малюнки. Другу-переселенцю з багатодітної родини я віддаю свої речі, одяг, взуття, подарував велосипед. Моя мама плакала, коли я запитав у неї дозволу на це, говорячи, що рада за мій вчинок. А мама товариша плакала, певно, через відчуття вдячності, яку відчував свого часу і я, коли отримував гуманітарну допомогу.

Війна розставила пріоритети для кожного з нас. Ми почали переоцінювати і цінити донині звичні речі. Достименно розуміємо ціну людського життя, плече побратима в окопі, руку допомоги волонтера, згуртованість колективу, любов рідних і близьких – вони безцінні.

Війна найбільше, за моїми спостереженнями,  змінила людей, які мають рідних на фронті – вони весь час у напрузі і стресі – чиї сини, доньки, чоловіки, батьки у полоні або зникли безвісти – теж.

Неабияке враження справила на мене єдність Українців. У час біди, вони згуртувалися, демонструючи силу духу і любов до ближнього, високу моральність, людяність, гідність.

Ляшенко Валентина Іванівна, кухарка нашого ліцею, стала волонтером за покликом серця. Від початку повномасштабного вторгнення жінку весь час свердлила одна думка: «Чим би прислужитися солдатикам, чим би допомогти?».

Майже щодня приносила в церкву гуманітарну допомогу: теплі речі, засоби гігієни, консервацію.

16 вересня 2022 року в селі з’явилися наші військові. Валентину Іванівну, як магнітом, потягло до гурту. Розговорилися. Запитала, чи потребують допомоги. Командир, соромлячись, натякнув, що хлопці голодні. Жінка на крилах полетіла додому, зварила казан борщу, чавун картоплі стушкувала, нашаткувала відро капусти. 43 чоловіки вечеряли тоді просто неба за довгим столом на подвір’ї Ляшенків. Валентина та Віктор частували гостей з усією гречністю.

На ранок кухар-військовик випадково ошпарив руку. Валентина Іванівна охоче підмінила колегу Дімусика (в онуки ж годиться!) на кухні.

До середини жовтня тричі на день військові столувалися у невеликій хаті подружжя, в якій, на диво, місця вистачило всім. Коли прийшов час передислокації, все село смажило і парило, аби забезпечити хлопців харчами – не відпустили з порожніми руками. Потім ще довго дякували захисники за гостинці, бо ж, навіть їхавши  рідною для багатьох із них Полтавщиною, ніхто й на хвильку не заскочив до рідної хати – виконували наказ.

За час «гостювання» зріднилися хлопці з куховаркою. Вона ж, маючи велике серце, стала для них кому сестрою, кому матір’ю, кому подругою. Знає всіх поіменно,  кожного вислуховує, дає поради…

Одного дня командир Руслан Гайко при всіх назвав Валентину Іванівну своєю сестрою. Навсправжки. (Мені раніше, принаймні,  тільки в казках зустрічалися названі брати і сестри!). Та 26 липня 2023 року її Русі не стало… І не тільки його втратила посестра, носить жалобу за кожним, живе з відчуттям, ніби половину коріння, як буває у старого дерева, вирвали із землі…

Довідалася, що стало важко-сутужно побратимам – не змогла всидіти вдома. Знову, вже громадою, зібрали речі, продукти (домашні, не куплені!), овочі, медикаменти і – поїхала, повезла своїй другій родині гостинці. Знову летіла, мов на крилах, не відчуваючи страху. Летіла, як мати до рідної дитини. При зустрічі – дружні обійми, потиски рук, щирі слова вдячності за допомогу.

І стала Валентина Ляшенко волонтером. Знайшла своє призначення.

Фізичну втому проганяла думкою, що там, на передовій, хлопцям у стонадцять раз тяжче. Допомагало. З потрійною енергією за ніч переробляла з односельчанками до 150 кг м’яса, робили енергетичні батончики, випікали коржики, квасили огірки, капусту, солили сало, кришили вінегрет… А на ранок стелилася дорога до хлопців.

Маршрути ставали частішими, бо ж хотілося виконати всі запити, привезти необхідне вчасно, перевідатися…

Тепер, для кого Іванівна, а для кого мама Валя, пересилає гостинчики  «Новою поштою».  На свята і на Дні народження летять в усі міста України смаколики від названої мами-берегині. А у відповідь сторицею вертаються любов і шана за тепло серця, глибину невичерпного джерела доброти, здатності прийти на допомогу.

«Була за два кілометри від кацапів…», - із величезним помітним хвилюванням за кожного українця і безмежною несамовитою ненавистю до московитих ділиться спогадами Валентина Іванівна.

Часів Яр, Костянтинівка, Куп’янськ, Слов’янськ, Краматорськ, Ямпіль, Озерне, Барвінкове, Єліне…  - така воєнна географія її «подорожей». За покликом самого серця. Саме так судилося жінці реалізувати свою незбориму внутрішню потребу допомогти, бути корисною. Вона воює на своєму фронті, наближаючи омріяний день нашої спільної Перемоги, стимулюючи до життєвих звершень інших.

Не одна мама завдячує мамі Валі за її благородну місію, за своєчасну, безкорисливу допомогу синам і донькам.

Ми з мамою теж безмежно вдячні Валентині Іванівні за те, що неодноразово привозила в Слов’янськ все необхідне для нашого Андрія - мого старшого брата, воїна-захисника. В тій допомозі  - невичерпна сила, енергетика добра, свідомо правильне і героїчне рішення Українки-патріотки, а для мене – приклад, який надихає, перед яким схиляю голову в шані, який наближає нашу Перемогу.

Сила тієї допомоги – неоціненна. Вона – мірило Людяності. Вона – врятовані життя. Вона – індикатор сили духу мого незламного, нескореного Народу.

Нині воюють не лише воїни, не тільки зброя – воює наш Український дух, який здолати неможливо. Ми – незламна Нація. Упевнений, допоки в наших серцях є місце для доброти, милосердя, допомоги – вистоїмо, подолаємо, переможемо!  В єдності та взаємодопомозі наша нездоланна сила!