Ми з міста Василівки Запорізької області. Чоловік є, двоє діток. Усе було добре, але потім наше село стало зоною бойових дій. 

24 лютого я приїхала до Запоріжжя на роботу, і там мені сказали, що війна. Було тяжко добратися додому, бо нічого не ходило. Я переживала, бо діти були вдома. Ще цілий місяць була стресова ситуація. Потім ми потроху адаптувалися і прийняли рішення виїхати.

Найважче – це покинути будинок. Усі рідні роз’їхалися, ми не бачимося. 

Я працюю в Запоріжжі, то на продукти, ліки вистачає. Ми до цих пір не можемо зрозуміти, чому це  наш час розпочалася війна, агресія. Діти також переживають, хочуть додому. Нам незрозуміло, чому б’ють по мирному населенню – це найбільший шок.

Мені дуже подобається, що багато волонтерів, які допомагають. Із самого початку, як ми тільки переїхали до Запоріжжя, нам допомагали одягом, їжею. Дуже їм велике спасибі, підтримка була дуже сильна.

Від нашого села до Запоріжжя - 30 кілометрів. Ми і раніше часто приїжджали сюди. Звісно, хочеться додому повернутися, але зараз ми не можемо це зробити, бо там небезпечно.

Я чекаю, що все закінчиться. Хочеться повернутися до того життя, яке було раніше. Я розумію, що так не буде. Буде важко фінансово і морально, але я вірю, що ми повернемося в те життя, яке у нас було до 24 лютого.