Єні Владислав, 9 клас, Бузький ліцей Сухоєланецької сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Наводило Валентина Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Єні Владислав, я учень 9 класу Бузького ліцею Сухоєланецької громади. Я ніколи не був у Кривому Розі. Але 4 квітня 2015 року це місто раптом стало дуже близьким. Близьким через біль. Через трагедію. Через несправедливість, яка знову прийшла в наш дім. Того ранку я прокинувся, як завжди. Було тепло, сонце світило у вікно, і здавалося, що день буде звичайним. Я пив чай, збирався до школи. Але раптом задзвонив телефон. Повідомлення у чаті нашого класу: «Кривий Ріг-ракета. Є жертви…». Я відкрив новини – і перед очима все поплило. Фото розбитих будинків, дим, швидкі допомоги, закривавлені люди.

В одну мить у грудях стало важко. Наче повітря зникло. Я не міг зрозуміти, як таке може відбуватися просто зараз, з нами, в Україні, у мирному місті.

Я ще довго сидів, дивився на екран, не вірив очам. Було відчуття, що світ знову перевернувся. Ракета влучила в житлову багатоповерхівку. Загинули люди, серед них - маленька дитина. Поранені. Зруйновані будинки. Розбиті долі. Вдома я довго сидів і думав. Не міг навчатися, не міг їсти. Просто думав, уявляв тих людей, які прокинулись того ранку, як і я. Можливо, хтось варив кашу, хтось збирався на роботу, хтось гладив дитину по голові. А потім – вибух. Стеля падає. Страх. Темрява. Крики. Пил. І тиша…

Мені було боляче, ніби я втратив когось рідного. Я відчував, як серце стискається. Як хочеться закричати, але не можеш. Як важко бути безсилим. І водночас – як хочеться зробити хоч щось.

Я зайшов в соцмережі – побачив, як люди об’єднуються. Волонтери приїхали на місце трагедії, допомагали всім, хто залишився без домівки. Хтось приносив гарячий чай, хтось – ліки, одяг. Хтось просто обіймав. І знаєте, в цей момент я відчув гордість. Так, нам боляче, але ми разом, Ми тримаємося. Ми не здаємося. Одне фото мене просто зламало. Чоловік тримає в руках дитину. Вони обоє в пилу. Обличчя в сльозах. А в очах – такий страх і така любов… Ці очі я не забуду ніколи. Я зрозумів, що ракети можуть руйнувати стіни, але не зламають серце українця. Бо наше серце - з каменю. Зі світла. З правди.

Того вечора я написав невеликий текст у щоденнику. Не для соцмереж. Просто для себе. Там було одне речення, яке запам’ятав назавжди: «Я ніколи не пробачу їм страх в очах цієї дитини».

Цей день змінив мене. Я ніби подорослішав за кілька годин. Почав інакше дивитися на світ. Почав більше цінувати життя, кожну мить. Зрозумів, як важливо підтримувати одне одного, як важливо бути людиною, коли навколо така темрява. Ми не можемо стерти біль, але ми можемо пам’ятати. Можемо бути сильними. Можемо будувати нове – навіть в руїнах.

Саме тому я вірю, що Кривий Ріг відновиться. Люди там – неймовірні. І кожен з нас – частинка цієї сили. Частинка великої країни, яка бореться за життя.

Цей твір я присвячую тим, хто загинув. Тим, хто жив, але не зламався. Тим, хто рятував інших, навіть ризикуючи власним життям. І тим, хто не мовчить. Хто пам’ятає. Бо якщо ми забудемо – це станеться знову. А ми не дозволимо!