Горбик Марія, 9 клас, Здорівська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання есе - Забіжко Любов Олексіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Евакуаційний потяг, набитий в більшій кількості жінками з маленькими дітьми, котами та собаками, нагадував живий організм. Це було в Запоріжжі, коли я з мамою та молодшим братом виїжджали до Польщі. Під постійними обстрілами ми чекали потяг, який прямував через Дніпро до Кракова. Таку кількість людей я ще не бачила, сльози і розпач, розлука з близькими людьми, які можливо вже ніколи не зустрінуться. Переживши з сім’єю найважчі часи мого життя, які відбулись з 24 лютого, та ще й тривають досі в місті Васильків, що на Київщині, бачивши на власні очі страшні літаки, які в один момент зруйнували спокійне життя міста, в якому я живу і навчаюсь. Це було повномасштабне вторгнення РФ в Україну.

Моторошні події тих днів і досі в мене перед очима. Палаючі будинки, крики людей, виючі цілодобово тривоги, нагадуючи про небезпеку, черги в магазинах з пустими полицями - все це навіки залишиться в моїх спогадах.

Через три тижні ми наважились переїхати на деякий час до бабусі в Дніпровську область, в селище Покровське, воно розташоване на кордоні Запорізької та Донецької областями. Але вже на третій день нашого переїзду над нами був збитий наш літак ворожою ракетою, від переляку в мене тремтіло все тіло і заклало вуха, мій брат Глєб гірко плакав. Після цього моя мама прийняла рішення виїхати до Польщі.

І от ми в Запоріжжі чекаємо потяг, який буде везти нас в нікуди, в невідомість. Тисячі людей, сльози, а в повітрі запах пороху і диму від обстрілів.

Ось ми у вагоні потягу, переповненому народом, люди були скрізь: лежали на третіх полицях  купе, сиділи долі, стояли на проходах, та кожен в своїх думках: хтось втратив дім, хтось – близьких, хтось – надію. Але всіх нас об’єднувало: страх, невідомість « Що там нас чекає за кордоном? Де ми будемо жити? Чи зможемо ми повернутись додому та побачити своїх рідних , та друзів?». Ці думки були постійно в моїй голові.

За вікном вже не та країна, де вирує спокійне життя, радість та сміх, вже обпалена вогнем, вибухами, просякнута горем та кров’ю Україна.

Тяжка дорога тривала більше трьох діб, цей час мені здався вічністю. Люди у вагоні ділилися їжею, це свідчило про їхню людяність. Але коли скінчилась питна вода, почалась справжня драма на виживання. Спочатку набирали кип’яток, там, де роблять чай та охолоджували його, далі і він скінчився. Спрага. Допомоги чекати не від кого було, бо їхали без зупинок. Маленькі діти від нестачі води втрачали сили і свідомість.

Жах, який не можна передати словами, в свої дванадцять років я ніби пережила пекло, ці очі дітей, які западали щохвилини, ніколи не забуду, але сила духу нас не покидала, ми вірили, що виживемо і все буде добре.

Мама допомагала приборкувати заплаканих і знесилених дітей, а ми допомагали мамі. Ми були об’єднані однією метою – вижити та допомогти один одному, бачивши людську слабкість та безвихідь. Нарешті почувши наші молитви, ми зупинились у місті Львові, і дякуючи тамтешнім волонтерам, нам видали пляшки з водою.

Було дивне почуття, ніби друге день народження. Змучені, але незламані, втомивши спрагу, ми продовжили свою подорож до іншої країни.

Прибули до Кракова, а далі і в Познань. Нас з теплом і добром зустріла сім’я Мічалак пані Емілія та пан Каземір. Вони поселили нас  спочатку на два дні до хостелу, а далі у свій власний будинок. На перший час привезли продукти та речі першої необхідності. Ми і досі вдячні за щиру допомогу цій сім’ї, спілкуємось з ними,  згадуємо, як ми пережили ті часи. В той будинок згодом заїхало ще п’ятеро сімей, таких самих біженців з України, як ми. Цей дім був нашим прихистком на чотири місяці. Я пішла вчитись до місцевої школи, мій брат в іншу, бо дітей багато тоді приїхало і місця вже не було. І ніби все добре, ми вчились, мама працювала, польські волонтери, ще деякий час нам допомагали, але в серці відчувався холод війні.

Час минав, я вдивлялась на спокій людей, тишу вулиць, усмішки на обличчях перехожих і не розуміла, чому так, чому ми не можемо жити у мирі, у чому моя провина, що я наразі тут, а не на своїй рідній землі? Ці думки бентежили мене.

Провчившись три місяці, я за цей час допомагала таким дітям, як я адаптуватись у місті, постійно допомагала і підтримувала морально всіх хто потребував допомоги. Мама допомагала старшим людям з оформленням документів, давала рекомендації щодо праці, радила волонтерів і шукала притулок для українців, які щойно приїхали. Польща для багатьох переселенців України стала другою домівкою, але мовний бар’єр, пошук роботи, це тільки деякі труднощі з якими спіткнулись українці, постійно нагадувавши нам, що ми в чужій, не в своїй країні. Ніби, як страшний сон, після якого хочеться якнайшвидше проснутись і забути всі ці події, до яких ми мирно жили, вчились, працювали, раділи, їздили на відпочинок на наші найкрасивіші і найгарніші Азовське та Чорне моря.

Як добре з сім’єю гуляти в лісі, збирати гриби, з хрещеними їздити на рибалку, зустрічатись та гуляти з друзями, це все залишилось в минулому у моїх спогадах.

Так минуло чотири місяці, хоч небезпечно та війна триває, ми наважились повернутись на батьківщину. Дорога була також не з легких, але з досвіду попереднього разу, вже з великим запасом води, ми поїхали додому. Більше ніж три доби на автобусі, з радістю і легкістю, перетнули кордон, та в нас на очах у кожного були сльози, бо ми на рідній землі. Так, війна триває, але ми незламні духом і великою силою волі рушаємо вперед.

Цей невеличкий проміжок мого життя назавжди залишиться в спогадах, як легенда, про народ, який не зламався, про людяність і щирість, незламність, про народ, який подолає всі труднощі і обов’язково здобуде перемогу.

Я щиро і безмежно вдячна сім’ї Мічалак з Польщі за доброту і допомогу нашій сім’ї, низький уклін їм та волонтерам, які допомагали у скрутну хвилину нашого життя. Вірю, що скоро буде мир на нашій землі, без тривог і ми будемо жити і відбудовувати нашу країну.