Бурячинський Павло, 6 клас, Красенівська гімназія імені Івана Максимовича Піддубного Чорнобаївської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бурячинська Віта Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я живу в самому центрі рідної України. Здавалося б, далеко від фронту. Не чути гармат, не скидають бомби, не їдуть танки. Але майже щодня, щоночі летять оті чорні птахи – потвори  через наш край – і тривога ніколи не зникає в душі. Ось уже три роки моє і братове  дитинство зачепила не якась одинична подія,  а жахлива катастрофа – війна.

От вона змінила все. Я вже не бачу щасливих посмішок мами і бабусі, коли вони дивляться на наші витівки.  Якісь вони захмурені, тривога і турбота в їхніх очах не зникає вже дуже довго.

Не можна знати наперед, скільки буде уроків у світлому класі, а скільки в укритті ( там немає вікон, через які можна дивитися на земну красу).

Я любив колись задивлятися на небо, коли високо летіли літаки, їх було не видно, лише чутно звуки і звивалися білі смужки. А тепер, що я чую з неба? Зараз - це ненависне джеркотіння «шахедів», напевне, запам’ятаю на все життя і розказуватиму своїм дітям. І повідаю їм про подію, яка глибоко засіла в моїй голові і не відпускає.

Недавно в нашій школі відбулася зустріч із справжнім героєм, воїном, який  бачив найжахливіший бік війни: біль, кров, смерть, страх, лють, ненависть.

Багато чого він розказував, ще більше – ні. Хоч ми і закидали  його запитаннями. Я дивився на воїна, і не міг уявити всього, але впевнився в тому , що наші українські герої – це  якісь сталеві серця,  титани духу. Інакше, як можна це витримати? Іще багато питань без відповідей, роздумів без розуміння. От як можуть люди хотіти вбивати, нищити все, зроблене іншими, загарбувати не своє?  Як так? Це ж хто їм дав  таке право?  Чи вони не розуміють (як розуміємо це ми), що мир – це найкращий стан для людей на всій Землі? ! Як же це гарно: просто жити, навчатися, розвиватися .

А ще я впевнився у великій силі допомоги. І з розповідей нашого героя про побратимство на фронті, про волонтерів, про силу дитячих малюнків і листів до наших воїнів. І ще оптимізму додала мама.  

Коли я ділився з нею своїми роздумами, тривогами, вона дала мені поради, що залежить зараз від мене і моїх друзів. Міцно вірити, що мир прийде в наші оселі, бо наші воїни – герої все для цього роблять. А ми в тилу повинні бути об’єднані, згуртовані як ніколи. Любити наше українське. Бути добрими, уважними, підтримувати тих, хто цього потребує. Можливо хтось розгубився, втратив орієнтир – доброта, любов  врятують.  Отже, єдність на фронті і в тилу – надія на мир. Слава Україні!