Дуйловська Анастасія, 9 клас, Запорізька гімназія №6, м. Запоріжжя

Вчитель, що надихнув на написання есе — Михайлова Оксана Миколаївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна – страшне слово, яке, на жаль, зараз стало реальністю. Про війну ми і наші батьки читали лише в книжках і чули від дідусів і бабусь, і ніхто не міг подумати, що ми стикнемося з тим, що у нашій країні буде така страшна війна.

24.02.2022 – дата, коли життя кожного українця змінилося назавжди, змінилося на «до» та «після».

Мій ранок 24 лютого почався з того, що моя тітка подзвонила нам і сказала: «Почалась війна». Ні я, ні моя мама, ніхто з нас не міг повірити в це. До останнього ми сподівались, що це фейк, проте це все ж таки виявилось правдою.

Страх, розгубленість, розпач – це, мабуть, були перші відчуття, а вже потім, коли ми слідкували за новинами, прийшли і жах, і відчай, і злість, і навіть лють до тих нелюдів, що прийшли на нашу землю.

Оговтуватися нам довелось доволі швидко, оскільки мама і тітка в мене медикині, їм довелося дуже часто виходити на чергування, бо багато їхніх колег виїхали в перші дні війни, і медиків не вистачало. Я залишалася вдома з бабусею, підтримувала її і заспокоювала, допомагала по господарству.

У перші дні війни, одразу, як оголошували повітряну тривогу, ми спускались до підвалу і сиділи там до відбою тривоги. Разом з моїми братами ми допомагали спускатися і підніматися літнім людям, приносили їм в підвал стільці, ковдри, воду.

В магазинах пропали продукти, навіть хліба на полицях не було, але через деякий час хліб з’явився, а потім і інші продукти. У моєму будинку живуть багато людей похилого віку, тому моя мама купила хліба та ми роздали його усім бабусям та дідусям у нашому під’їзді.

На початку війни усім було дуже важко. Складно прийняти те, що відбувається у нашій країні, проте згодом, поступово, усі адаптувалися, не дивлячись на обстановку. Всі ці спогади – це окремі епізоди перших днів і тижнів війни, коли важко і страшно було всім без виключення, коли ми всі сподівалися, що цей жах скоро скінчиться і ми повернемось до звичайного життя.

Але, на жаль, цього не сталося, і нам довелося усвідомлювати, що все це надовго, тому наші дії стали більш спланованими і продуманими. Ми регулярно допомагаємо речами, продуктами і грошима переселенцям, мама дотепер регулярно донатить військовим і волонтерам на потреби ЗСУ, я приймаю участь у всіх благодійних заходах, які проводить наша гімназія.

Здається, це найменше, що ми можемо зробити в цій ситуації, бо тільки об’єднавшись, можна побороти таку страшну навалу.

1000 днів українці торують свій страшний шлях до волі і перемоги, 1000 разів за цей час я переосмислювала своє ще коротке життя, бо нам довелося дуже швидко дорослішати. Я інколи замислююся над тим, чому на нашу долю випало це випробування, чому саме нам прийшлося побачити і почути про таке, від чого у всього світу кров холоне в жилах?

Можливо, саме ми обрані для того, щоб, нарешті, змінити щось на краще в нашій країні, відродити свою ідентичність, створити розвинену і квітучу державу?

Я слідкую за всіма новинами, і хоч ще не дуже розбираюся в політиці, але багато що вже розумію дуже добре. Наприклад, що крім зовнішнього ворога ми маємо ще й внутрішніх ворогів, які руйнують нашу державу зсередини, а це не менш страшно.

Тож, в майбутньому я бачу себе висококваліфікованим юристом, який працює у вільній, економічно розвиненій Україні, де немає місця брехні і корупції, і хоча до цього ще дуже далеко, я вірю, що так і буде!