Акименко Ганна, вчитель, Комунальний заклад "Центр дитячої та юнацької творчості №4 Харківської міської ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Іноді доля приходить не як гість, а як буревій. Вривається у життя, розбиває звичне на друзки, вириває дах із корінням, залишає тебе босою серед беззвучного вітру, що рве душу. І саме тоді, коли здається, що все втрачено - з’являється шанс. Шанс вирости. Шанс бути світлом. Мій перелом настав не у момент болю, а у момент пробудження. Коли біль дихав мені в потилицю, коли тиша здавалася вироком, я не впала.

Я зробила вибір: не тікати - а йти. Не замикатись - а відкриватись. Не чекати - а діяти. Саме цей вибір, це рішуче “я зможу”, став початком нового життя. Життя, в якому я - волонтерка.

2023 рік. Мій коханий - у полоні. А я - у вакуумі, в безповітряному просторі, де не чути власного серця. Але замість того, щоб згаснути, я ступила у простір, де пахне картоном, кавою й людяністю. У простір, де ночі коротші за списки потреб, а дні - довші за втому. У простір “волонтерства”. Я ввійшла в нього, як у ріку, що обіймає і очищає. Ми збирали на дрони - і відправляли не просто техніку, а надію. Хлопці на скидах писали: “Від дівчат з тилу”, “За волю і любов”, “Незламні серцем”.

А потім ми тримали телефони, сповнені зображенням неба з фронту, і плакали. Бо це було наше небо. Наш політ. Наша війна - без зброї, але з серцем.

Ми передавали турнікети, бинти, реанімаційні рюкзаки, кожен з яких - шанс на життя. І коли хлопці писали: “Цей турнікет врятував побратима”, я відчувала, як в грудях розквітає щось більше за надію. Це була відповідь: “Ти не марна. Ти - порятунок.” Ми в’язали шкарпетки, готували смаколики, передавали павербанки, каремати, свічки. У кожній дрібниці - тепло. У кожній коробці - сенс. Від кожного напису "Повертайся живими" - вистукувала любов, сильніша за страх.  Ми отримували трофеї - гільзи, уламки, нашивки. Не для музейної полиці. А як доказ: ми поруч. Ми разом. Ми сила. Їхні відео, з вдячними очима і фразами: “Без вас ми б не втримались” - ставали святим письмом для серця.

Я віддавала - і отримувала більше. У кожному зборі - частинка мене. У кожному “дякуємо” - частинка перемоги. Я вже не була самотньою - я була частиною великого серця України!

А потім він повернувся. Мій. Живий. І в його обіймах я відчула: ми обоє вижили. І ми обоє - нові. Бо поки він тримався там, я тримала тут. Ми обидвоє боролися - кожен своїм фронтом.

Сила допомоги - це коли душа в сльозах, а руки збирають нову посилку. Це коли кожна гривня - як подих надії. Це коли ти - світло. Навіть у найглибшій темряві. І я йду далі. Бо це моє покликання. Мій бій! Моя молитва за Україну! Саме це світло, ця єдність, ця любов у дії веде нас до Перемоги. До тієї, що в серці. До тієї, що назавжди.