Горюшко Іван, 9 клас, ВСП «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ–ІІІ ступенів» Університету митної справи та фінансів (м.Дніпро)

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подворчан Алла Зеновіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого – це саме та подія, яка змінила все моє життя, життя моєї родини – жителів маленького, найкращого у світі міста Лиман, що на Донеччині. Мені 13 років, попереду щасливе майбутнє, але враз хтось вирішив все за нас – скалічив стільки людських життів, позбавив найдорожчого… Більше за все, я дуже боявся за свою маленьку сестричку, якій на момент початку повномасштабної війни ледве виповнилося 5 рочків. Для неї я дорослий, сміливий, старший брат. Але було дуже страшно, я бачив розпач в очах мами, бачив як тато вмовляв маму поїхати закордон, намагався відволікати мою маленьку дівчинку, щоб вона ні в якому разі і на долю секунди не відчувала страху.

Коли були дуже гучні постріли, то я розповідав, що це люди пускають салюти на честь сімейного свята, коли поряд літаки в небі літали, я казав сестричці, що то сміливі дядьки хмари в небі розганяють, щоб не було дощу.

Вона посміхалася і плескала у долоні, а в моїй душі все тремтіло від страху, але я намагався бути сильним. А потім прийшов час попрощатися із домом.

Це була холодна весна 2022 року. 3 квітня ми вирушили у довгу і хвилюючу подорож до Дніпра. Тато казав, що ми повернемося через тиждень і все буде добре... Але так не сталося, на Донбасі об’явили примусову евакуацію одразу після Пасхи того ж року. У Дніпрі на нас чекав мій дядько та його дружина. Вони нас радо зустріли та надали прихисток у своєму домі більш ніж на рік. Ми жили однією великою родиною. Ми переживали разом обстріли, початок окупації рідного міста, його визволення, але кожен день згадували Батьківщину.

І ось ми з родиною вже три роки як не вдома. В голові одні питання, на які я досі не можу знайти відповіді.

На новому місці нам з сестричкою було сумно і некомфортно, ми згадували приємні моменти із нашого минулого життя, згадували друзів. Мама завжди обіймала нас і підтримувала, а тато намагався створити умови, хоч трішки схожі на домашні. І тут почала надходити допомога. З кожним разом вона вражала мене все більше і більше. Місцеві жителі приносили постільну білизну, подушки, все, що потрібно було, несли їжу, іграшки. По пошті моїй сестричці прийшла ціла валіза іграшок, а мені багато смаколиків, це зробила зовсім незнайома нам людина, якийсь чоловік з Києва. Начебто весь світ підтримував нас, людей із статусом внутрішньо переміщених осіб.

Для нас проводили багато різноманітних свят, екскурсій. І досі моя молодша сестра займається флай-йогою абсолютно безкоштовно у відомому фітнес клубі, вже 3 рік поспіль. І нарешті ми не почувалися такими самотніми.

Українці, ви найкращі люди у світі, найлюдяніші, найдобріші, найщиріщі. Ви здатні прийти на поміч тоді, коли надія на краще згасає, як свіча, коли здається, що попереду нічого гарного тебе не чекає, але влучне слово “Тримайся!” здатне творити дива. Давайте підтримувати одне одного, не проходити повз. І буде в нашому житті велике свято – Перемога! Відбудують наші зруйновані міста, повернуться додому наші захисники, і ми – діти війни, будемо розповідати нашим нащадкам, що був такиї страшний етап в нашому житті, але завдяки підтримці одне одного ми змогли пережити цю страшну подію.