Лещенко Маргарита, 9 клас, Одеський ліцей №44 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ярмуш Тетяна Ігорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Привіт із сонячної Одеси, «Перлини біля моря»! Мене звати Маргарита, мені 16 років, я випускниця 9-го класу і планую залишитися в Україні, щоб продовжити навчання в 10-11 класах у своєму улюбленому Одеському ліцеї №44. Я одеситка, і хочу розповісти про подію, яка перевернула моє життя.

До повномасштабного вторгнення Росії я жила дуже насиченим, цікавим та спокійним життям. На той час мені ледве виповнилося 13 років, я ходила до школи, з друзями займалася спортивно-бальними танцями й ходила на курси англійської мови, все було чудово. Поки 24 лютого 2022 о 5-й годині ранку мої стривожені батьки не розбудили мене з жахливою новиною: почалася війна.

Росія напала на нашу Батьківщину, і саме зараз в нашу Одесу летіли ракети. Чути це було дико та лячно. У голові крутилися запитання: «Чому ми? Що я зробила? Що буде зі школою? Як жити далі?».

Страх, розгубленість і відчай супроводжували мене протягом наступних годин. Батьки швидко зібрали найнеобхідніше, і ми поїхали до моїх хрещених за місто. Звідусіль лунали сирени, звуки вибухів, які нагадували новорічні феєрверки, затори на дорогах, люди кудись бігли. Все було як в тумані. Батьки намагалися мене заспокоїти, хоч і самі були налякані. Час наближався до вечора, ми нарешті дісталися до хрещених. Я була виснажена після такої поїздки, мене вклали спати, а дорослі зібралися, щоб вирішити, що робити далі. Наступного дня мама розповіла, що тато з хрещеним повернулися до міста, щоб допомагати іншим людям.

Усі навколо діяли злагоджено: сусіди, родичі, навіть незнайомці. Дорослі наповнювали пляшки якоюсь рідиною, і складали їх у ящики. Тоді я не розуміла цього, для мене все було дивним.

Одного дня мама взяла мене з собою до однієї із шкіл міста, де в спортзалі ми плели маскувальні сітки для наших захисників. Вони були дуже потрібні. В той час тато з хрещеним об’їжджали аптеки, щоб зібрати ліки для воїнів, які замерзали й хворіли на холоді. Минали дні. Якось ми дізналися, що Харків зазнає сильних обстрілів, і люди виїжджають звідти без речей, з маленькими дітьми. У вайбері дорослі склали списки необхідного для тих, хто приїде до Одеси  потягом. Я з мамою вирішила подивитися, чим ми можемо допомогти, тому я переглянула свою шафу. Там було багато речей: сукні, шкільна форма, спідниці, вишиванки, штани, спортивний костюм, кросівки, туфлі.

У рюкзаки я поклала зошити, альбоми, олівці, фарби, картон, обкладинки для книжок. А ще також м’які іграшки панди, зайця, собаки і фігурки з улюблених мультфільмів: «Вінкс», «Леді Баг», «Мауглі», «Тролі». Усе це склалося у дві великі валізи.

Мама з татом додали по валізі своїх речей. Ми якомога швидше віднесли все до пунку збору в нашій школі. Ці дні назавжди закарбувалися в моїй пам’яті, як ми допомагали один одному. Пізніше я дізналася, що мої іграшки та речі сподобалися двом сестричкам із Харкова. Вони ненадовго затрималися в Одесі, а потім виїхали до Польщі. Думка, що я змогла подарувати їм хоч краплю радості в той темний час, зігріває моє серце. Ця війна показала мені, що справжня сила у єдності. Коли ми разом, ми здатні на дива: підтримати, захистити, подарувати надію.

Я вірю, що кожен маленький вчинок - це крок до нашого спільного майбутнього, де Україна буде вільною, сильною і квітучою. Ми незламні, бо в наших серцях палає любов до рідної землі й один одного. Слава Україні! Героям Слава!