Сім’я Наталії вже тікала від війни у 2014 році. Тому її чоловік перед початком великої війни починав збирати речі. Але їм так не хотілось вдруге втрачати домівку, що вони все ж таки дочекались перших вибухів у Маріуполі

Мені 32 роки. Війна застала нас іще у 2014 році в Донецьку. Ми з чоловіком переїхали до Маріуполя, прожили там вісім років, і знову – війна. Я була на дев’ятому місяці вагітності, тому мені було важко. Ми виїжджали до Маріуполя останньою електричкою, яка йшла із залізничного вокзалу. 

Ми вже тижні два збирали та розбирали речі. Було дуже тривожно. Мій чоловік дуже серйозно до цього ставився, і ми збиралися ще за два тижні до початку війни виїхати, але все ж таки сподівалися, що все буде добре. 24-го ми прокинулися від вибухів, дуже злякалися й знову почали речі збирати. А потім – знову розбирати, тому що вирішили, що залишимося вдома. 

Чоловік поїхав на роботу, повернувся через декілька годин, і ми довго думали, що нам робити. А потім буквально за 10-20 хвилин вирішили виїжджати.

Швиденько зібрали найнеобхідніше на два тижні, сіли в машину і поїхали, сподіваючись, що скоро повернемося додому. Але більше ми так і не повернулися. 

Ми вже вночі доїхали до Дніпра, і почалася комендантська година. Ми не могли зняти номер у готелі, тому що все було переповнене. Зупинились у наших знайомих, які також виїхали з Маріуполя і були в Дніпрі. Переночували у них на підлозі. Там було чоловік 15, тому що просто ніде було орендувати житло, а в комендантську годину ще й пересуватися було неможливо. Ми переночували в Дніпрі, а наступного дня поїхали до Черкас, тому що там змогли орендувати житло. 

Після місяця в Черкасах ми зрозуміли, що нам взагалі ніде жити і повертатися нікуди, тому ми з дітьми виїхали за кордон. Чоловік залишився в Покровську - його за місцем служби туди перемістили, а ми боялися залишатися в Донецькій області. Орендувати дві квартири в нас можливості не було, тому ми виїхали за кордон і півтора року прожили там. Потім чоловіка перевели в Дніпро, і ми приїхали до Дніпра. Прожили там пів року, а тоді переїхали до Києва. 

У мене ні відчуттів, ні співчуття, ні надій, ні сподівань. Про Донецьк я вже навіть не згадую. Ми роки чотири прожили в Маріуполі, і тільки тоді я відійшла від тих подій і прийняла ситуацію, що я тепер мешкаю в Маріуполі. Ми придбали там житло, жили щасливе життя. 

Коли все почалося, у мене на руках було двоє дітей. Молодшій дитині було шість місяців, я ще від пологів не відійшла, а тут - таке… Я взагалі не пам’ятаю свій стан. Я, напевно, весь час тільки плакала. Ці переїзди, і за кордоном із двома дітьми – це такий жах! Я навіть на уявляла, що він буде колись у моєму житті. 

Ще більший стрес – коли ми дізналися, що нашої квартири вже немає і що ми вже точно нічого не повернемо і не збережемо. Я дуже довго приходила до тями після цього, навіть із психологом працювала. 

Найбільше вибиває з колії те, що я не можу нічого контролювати у своєму житті, постійно з місця на місце переїжджаю, і немає стабільності абсолютно. Я не знаю, чи довго ми будемо жити в Києві. Можливо, нам знову доведеться кудись тікати. Це - найжахливіше і найстрашніше. 

Хочеться спокою і стабільності, можливості знову планувати життя не на тиждень наперед, а хоча б на пів року. Мрію, щоб нарешті новини були веселі та радісні, щоб стан стабілізувався хоч трішки. Щоб можна було згадати себе таку, якою я була два роки тому, щоб хоч ненадовго повернувся той стан, який був у мене тоді. Якщо й настане перемога, то якою ціною? Мені просто хочеться спокою і стабільності.