Крива Евеліна, 8 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1 Старокостянтинівської ради Хмельницької області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравчук Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Усе почалося дуже неочікувано. Залунала сирена. Мама бігала, не знаючи, що робити перше, а ми з братом сиділи розгублені, не розуміючи, що відбувається. По телевізору лунали страшні новини - почалася війна, повномасштабне вторгнення. У містах чутно вибухи, люди масово тікали з домівок, сподіваючись на порятунок. Згодом зателефонував тато - він був у Броварах. Попри небезпеку, сирени та літаки, які летіли з усіх боків, він разом із друзями вирішив іти пішки додому, бо в транспорті не було місць, а деякий взагалі не курсував.

Ті, хто рятувався втечею, брали в машини усіх, кого тільки могли. Люди допомагали одне одному без жодних вагань. Це була не паніка - це була мобілізація духу.

Три доби вони йшли пішки до Старокостянтинова, змучені, виснажені, але з твердим наміром дістатися додому. У Любарі їх зустрів дядько - приїхав на машині, не зважаючи на небезпеку. Вони відпочили лише кілька годин і, навіть не оговтавшись як слід, тато, дядько та ще кілька чоловіків записалися до лав територіальної оборони. Ми всі тоді перебували в бабусі в селі - тісно, але разом. І це додавало сил.

Перші дні були, як у тумані. Черги до аптек і магазинів розтягувалися далеко від входів. Люди скуповували все, що могли, не знаючи, що буде завтра.

Усі слідкували за новинами, писали родичам і друзям, дізнаючись, хто де, хто в безпеці, а хто - ні. Але, попри страх, навколо вже вирувала допомога. Чоловіки будували укріплення з мішків із піском, чергували на постах, патрулювали вулиці. Жінки день і ніч плели маскувальні сітки, варили борщі й кашу, пекли хліб для військових, фасували гуманітарну допомогу. Волонтерські центри організовувались у школах, клубах, будинках культури. Хтось приносив медикаменти, хтось - ковдри й теплі речі, інші - їжу для переселенців і біженців.

Але найбільше мене вразили діти - мої однолітки. Вони створювали імпровізовані блокпости, зупиняли машини й збирали гроші для ЗСУ.

Хтось продавав свої іграшки, хтось - улюблені книжки, хтось - домашню випічку. Усе заради одного - допомогти нашим захисникам. Кожна копійка мала значення, кожна допомога була важлива. З’явилися десятки, сотні волонтерів. Хтось відкривав банківські збори, хтось передавав амуніцію, дрони, ліки, їжу. Їхні машини йшли на передову без страху, бо за цим стояло головне - любов до своєї країни. Це було неймовірне плече підтримки, яке тримало всіх нас на плаву.

Кожен займався тим, що вмів: шив бронежилети, лагодив машини, малював листівки підтримки чи просто молився.

Багато людей відкрили свої домівки для тих, хто втратив житло. Села приймали мешканців міст, а міста - людей зі сходу та півдня. Ми з мамою також надали прихисток родині з Бахмута. Порожній будинок моєї бабусі, яка на той час була за кордоном, став новим домом для чоловіка з літньою матір’ю. Вони втратили все: рідну оселю, речі, спокійне життя - але не втратили гідності, людяності та сили духу. Ми не були знайомі раніше, але вже за кілька днів відчули себе майже ріднею, бо в ті часи чужих не було.

Згодом усі порожні будинки, де раніше ніхто не жив, наповнилися людьми, які рятувалися від жахіть війни. І навіть ті, хто вже мав у своєму домі велику сім’ю, не відмовляли в прихистку.

Усі розуміли: у такій ситуації міг опинитися кожен. Тоді не питали «Чому?» чи «За що?» - просто допомагали. Бо це - по-людськи. Бо це - по-українськи. Саме тоді я вперше відчула, що означає бути частиною великої нації. Єдність, яку не зламати. Сила, яка йде від серця. Люди - від малого до великого - стали пліч-о-пліч, як одна родина, що бореться за найсвятіше: рідну землю, свій дім, майбутнє своїх дітей. Цей досвід змінив мене назавжди. Я зрозуміла: наша міць - у незламному дусі, в готовності допомагати, навіть коли самим важко, у щирій, безумовній любові до України.

Тепер я точно знаю: майбутнє - за такими людьми. За тими, хто не здається. Хто бореться до кінця. Хто несе світло навіть у найтемніші часи. І ця віра в мій народ - моя надія, моя гордість, моє натхнення.

Саме тому я продовжую допомагати: плету сітки, беру участь у волонтерських акціях, проєктах, що допомагають зберегти пам’ять про наших героїв, та залучаю інших. Бо ми - один народ. І коли ми разом, коли серце кожного б’ється в унісон із серцем України - ми нездоланні. Ми стоїмо - і стоятимемо - за свою свободу, за свою землю, за свою честь! І в цьому - наша незламність!