Купин Марія, вчитель, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Червоненське вище професійне училище"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ми чекали… це чекання було тривожним. Траса Умань-Львів була настільки переповненою, що перейти її на протилежну сторону вимагало чималих зусиль. Позашляховики із номерами Київської, Харківської, Донецької, Луганської, Запорізької, Дніпропетровської областей чисельно прямували на кордон із Польщею…

24 лютого 2022 року ми купували квитки на потяги для наших учнів і вони збираючи речі запевняли, що скоро повернуться на навчання. Гуртожиток став порожнім. Тоді ми не знали,  як довго триватиме війна…

Ми чекали… наше чекання не було марним. Ми облаштовували кімнати у гуртожитку для людей, яким була потрібна наша допомога. Купували речі першої необхідності, прибирали, пекли хліб, шукали матеріал для виготовлення «буржуйок», переробляли м’ясо і навіть вимурували кухню-піч на дрова. Слово «війна» гнало наші думки і дії вперед, навіювало невпевненість і страх. Та нам здавалося: «Ми готові!» Чотири дні очікування і важкої праці. Ми втомлені роз’їхались по домівках. Телефон не змовкав. Кожен дзвінок був новим викликом.

Того вечора 28 лютого 2022 року голос директора училища сповістив: «Терміново на роботу, прибув евакуаційний потяг з Харкова!»

Цей вечір я не забуду ніколи! Навіть у мить найбільшого спокою у мене перед очима люди, люди, люди і клітчасті торби, а в них увесь скарб. Все життя, усі події, усі світлини, усі мрії і надії помістилися у клітчасту торбу…

З автобуса вийшла похилена постать в очах якої була така туга, що слів нема щоб її описати. Туга за рідною домівкою, яку безжально зруйнували, туга за усім своїм життям.

Надія, 1938 року народження, дитина-війни, інвалід дитинства, жінка, яка у дитинстві чула вибухи бомб і звуки сирени, яка разом з батьками зустріла Другу світову війну у холодному харківському підвалі, евакуйована із Салтівського району Харкова приїхала на Західну Україну у пошуках порятунку і тиші. Я  обняла її за плечі. Худеньке, маленьке і холодне тіло затремтіло і Надія почала плакати, так плакати,  як маленька дитина. Усі слова, які могли її заспокоїти і використала, але жінка плакала. Заспокоїлась тільки тоді, коли побачила рідну сестру, яку привезли згодом.

Час добрий лікар, минуло три роки, як Надія живе у гуртожитку училища, частина якого стала місцем тимчасового прихистку для неї і ще 43 таких, як вона, внутрішньо-переміщених. До її сестри приїхала внучка і тепер вони утрьох.

Дякуючи благодійним організаціям, у них є все необхідне для повноцінного життя. Днями цю родину переселять у відремонтовані та обладнані приміщення, пристосовані для людей з інклюзією.

Чуйність оточуючих, толерантне ставлення, смачне харчування, чудова природа, піклування, медичний догляд та просто добре слово зробили свою справу. Надія посміхається, каже що в неї все добре, але хоче додому… Я, як керівник прихистку щодня спілкуюсь з Надією, днями їй виповнилося 87 років. Я привітала її і вона знову почала плакати. Ми довго сиділи обнявшись, я заспокоювала її, вона мені за щось дякувала і плакала, так плакала, як тоді, коли я побачила її вперше. Я гладила її старенькі сиві  коси і думала, який жорстокий цей світ і яке страшне слово війна. Подумки я просила в Бога здоров’я для цієї змученої життям жінки бо саме його у неї майже не залишилося. Надія не покидає свою кімнату, вона молиться… тихо, щиро молиться…

Молитва дає надію… Надія вірить, що війна закінчиться і вона повернеться додому у рідний Харків. Правда, вона не знає, що повертатись нікуди…

Ми чекаємо…, наше чекання тривожне, але не є марне, ми чекаємо ПЕРЕМОГУ!