Сім’я з дитиною виїхала зі Слов’янська в той час, коли більшість мешканців, налякані обстрілами, покидали місто. Найважче було знайти прийнятне житло

Подзвонив батько мій, він в Краматорську мешкає. У них було гучно - у нас так не було, в них було страшніше. Він сказав, що вибухи, щось почалося. А потім я з телебачення дізналася. На роботу ще пішла в той день, там з дівчатами балакали, це все обговорювали. Потім зрозуміли, що це війна, що це страшно, щось таке буде далі.

Страшно стало. Боялись, що захоплять наше місто, тому і поїхали. Більшість людей їхали до Дніпра, і там було багато людей. Ми вирішили далі поїхати. Знайомі сказали, що можна буде там зупинитися на декілька днів у спортзалі. На матах ми спали декілька днів, потім шукали гуртожиток.

Я виїхала спочатку з донькою, не могла бачити нікого з рідних: ні матір, ні батька свого. Потім чоловік приїхав до нас, а потім і мама моя приїхала, ми разом були. В іншому місці соціалізація важко проходила, бо навколо були інші люди, незнайомі.

Гинуть люди, діти – це найстрашніше. Напали сусіди, від яких не очікували – така підлість з їхнього боку, це страшно. Найбільше шокували смерті. Ні мирних людей, ні військових не повернути, до цього не звикнеш. 

Нам незнайомі люди допомагали. Я там познайомилась трішки з місцевими - вони допомагали: хто кабачки приносив, хто цибулю, хто моркву. Ділилися. Чоловік на роботу влаштувався - там люди незнайомі, які його мало знали, приносили одяг, бо у нас не було теплого одягу. Це зворушує, коли люди хочуть допомогти. 

Брат мій виїжджав зі своєю родиною і нас взяв у машину. Була велика черга з машин, ми дуже довго їхали до Кропивницького. 

Згодом багато хто почав повертатися. Ми спочатку спробували тут, побули трошки - наче нормально, не страшно. Почали магазини відкриватися, і роботу можна знайти. Рідне місце тут, дім рідний, все тут своє, речей багато, що залишилося, не купити одразу. Поки що повернулися, і зараз обстановка така, що дуже радує. Надіємося, що воно якось закінчиться, рано або пізно, що не дійде ця війна до міста. Поки так, а там будемо бачити, як воно буде.

Майбутнє бачу без війни. Коли мир настане, всі зможуть повернутися до своїх домівок, діти зможуть ходити до школи, а не дома займатись онлайн, як у нас зараз. Мабуть, це буде найбільше щастя. Моя мрія – щоб закінчилася ця клята війна, був мир та спокій в нашій країні, а всі інші бажання потім обов'язково здійсняться.