Працівникам аеропорту в перші години війни довелось сповіщати пасажирів і супроводжувати переляканих людей, зупиняти паніку серед пасажирів і людей, які їх проводжали

Я до війни працювала в аеропорту «Бориспіль». В нічну зміну, на роботі, о п’ятій ранку така звістка неприємна нас всіх застала. Почалась паніка. На роботі потрібно було себе трішки стримувати і не показувати свою тривогу. Треба було заспокоїти пасажирів, бо деякі про все знали. 

Почалась евакуація пасажирів з терміналу аеропорту Борисполя. Ми почали людей виводити, заспокоювати. Люди, які проводжали, почали панікувати і лізти в заборонені зони. Літак на Шарм-ель-Шейх злетів і хвилин 20 був у небі, потім його посадили. Пасажири не могли зрозуміти, що сталось. Їм не відразу про все сказали, але потім пояснили ситуацію. Нас відпустили трішки раніше з роботи. Я проходила містом під вибухи. 

Прийшла додому, а чоловік збирався на роботу, і ми почали заспокоювати один одного. Дитина не пішла до школи, а ми сіли і почали вирішувати, що нам робити. Хотіли їхати до Чернівців, але я не хотіла залишати батьків. Ми вирішили поїхати до родичів. Пробули там два місяці. 

Додому навідувались квіти полити, перевірити яка обстановка. У червні мені запропонували поїхати в Чернівці. Я там побула два тижні, потім мені запропонували поїхати в дитячий табір до Румунії на п’ять днів. Я погодилась, щоб трішки змінити обстановку, щоб дитині підняти настрій, тому що повітряні тривоги по всій Україні чути. 

Ми з дитиною поїхали до Румунії, в табір від християнської церкви. Там було декілька мам з умовою, що на кухні будемо допомагати, завантажувати пральну машинку, розбирати білизну і розкладати все по поличках, розвішувати білизну і знімати. Ще - допомагати в кімнатах, якщо треба буде застелити постіль, зняти постіль і віднести до пральної машинки. 

У мене педагогічна освіта, тому мене відправляли з дітьми на маленьку екскурсію по місту. Ми ще їздили на озеро, діти там трішки поплавали, а ми сиділи. Пікнік у нас був. 

Ми розмовляли, розвіювали обстановку для дітей і розповідали багато нового - одним словом, відволікали їх від війни. Наші діти були з різних областей. Діти бачили те, що не бачив мій син. Він тільки чув вибухи і повітряні тривоги. 

Нам зробили сюрприз. Перед від’їздом нас відвезли в Румунії в музей Дракули. Там було цікаво. Ще возили  в дитячий парк, де були гойдалки, майданчик, паркова зона. Благодійний фонд організував для нас невеличкий пікнік - з Макдональдсу доставили нам їжу. Ми фотографувались, гуляли і повернулись додому. Наразі ми знаходимось в Борисполі. 

У нас фінансові труднощі, бо немає роботи. Я в пошуках була, але зараз важко знайти роботу. Не знаємо, як жити далі. Не знаємо, що буде через хвилин 15. В родині всі дуже засмучені, перелякані. 

Зараз дуже переживаємо за сім’ю. За дитину дуже переживаю. Я не знаю, що можна очікувати від цих нелюдів.

Думаю, що війна закінчиться десь у 2024 році, може, в березні. Мрію, як у майбутньому дитина буде ходити до школи без тривоги, подорожувати по Україні і за кордоном. Ми будемо спокійно ходити по вулиці, і нам не потрібно буде дивитись частіше в телефон, чи є повітряна тривога, чи не має. Сподіваємося на найкраще - що буде мирне небо.