Коли росіяни окупували територію нашу, наше місто, ми півтора місяці в окупації побули і вимушені були виїхати до Запоріжжя. З чоловіком на власному авто виїжджали 8 квітня, тоді ще було нормально все - виїжджали без проблем.

Мене зараз вражає, що ми хочемо їхати додому і нас не пускають. У мене там мама, їй догляд треба. Це мене вбиває. Закрили дорогу - ми не можемо поїхати. У багатьох моїх рідних і знайомих родичі помирали, тому що поряд не було нікого, і немає ніякої можливості приїхати. 

Мій син у Бердянську залишився, і я не можу його забрати поїхати. Все позакривали - це ненормально. Мій чоловік - перевізник, він їздив сюди. Бабусі стало погано, і він поїхав її перевезти. Потім закрили дорогу, він там і залишився. Тепер немає можливості його забрати. І через Шереметьєво їхати нереально, тому що ми з України. 

Нас тут руські не пропускають, тому що ми - патріоти. Там – моя мати, якій 70 років, у неї цукровий діабет, щитовидка погано працює, і куча ліків, і куча проблем. Я не можу поїхати, зв'язку толком немає. Оце в мене єдине, що вбиває повністю. 

Скільки ми волонтерів перепитали – ніхто нічого. Усіх навколишніх, кого я знаю, у всіх така ситуація. Нас тут забили в глухий кут, ми тут сидимо, і все. 

Моя свекруха там, їй 71 рік. Вона там залишилася одна, нікого немає. Як не допомогти їй? У кого просить допомоги - не знаю. 

Одні кажуть, що в цьому році це все закінчиться, інші кажуть, ще років п’ять буде йти, а хто каже - до 30 років буде. Ми розуміємо, що одразу воно не закінчується, а хотілося б як можна швидше.