Сімороз Дмитро, учень 9 класу Андріївської гімназії, с. Андріївка, Бучанський район, Київська область

Вчитель, що надихнув на написання есе — Колісна Оксана Валеріївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна… П’ять літер, а скільки смутку, горя та болю в цьому слові!
Часто ми чули від своїх прадідів та прабабусь, що все можна пережити, тільки б війни не було. Але не зовсім розуміли той вислів, аж поки не відчули це все в своєму житті.

В мій дім війна увірвалася двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. На світанку я прокинувся під незрозумілі для мене вибухи.

Мама повідомила, що почалася війна. Та на той момент ми мали велику надію, що все це тимчасово і через декілька годин, або ж максимум декілька днів житимемо своїм звичним життям. Ми думали, що все владнається. Ох, як же ми тоді помилялися…

Вже пообіді батько почав облаштовувати погріб як укриття для нашої родини: заносив стільці, з піддонів робив спальні місця, запасався питною водою тощо.

Але я не міг повірити, що нам все це знадобиться. Не розумів на той момент, як ми сидітимемо, а ще більше — як ми ночуватимемо в холодному погребі з неприємним запахом. Час від часу запитував у тата: «Невже нам справді доведеться ховатись у погребі?» На що батько говорив: «Дай Боже, щоб не довелось, та готові маємо бути до всього, бо ще не знаємо, що чекає нас далі».

Звуки вибухів, гул гелікоптерів, колапс на дорогах, хаос в магазинах — це все було ніби з фільму, але, на жаль, то була реальність того часу.

Багато людей з міста приїхало в село, бо думали, що так буде безпечніше. І так стало людяно на кожній вулиці нашого села. Дуже у той момент хотілось, щоб ті вибухи і все, що було пов’язано з бойовими діями, було лише сном. Але реальність була іншою.

А далі наш населений пункт чекали тридцять три дні окупації, дванадцять з яких пережила моя родина.

Спочатку була якась невідомість… Пам’ятаю перший сигнал повітряної тривоги і першу нашу ночівлю в погребі. Ніби й зараз все перед очима. З кожним прожитим днем ми все комфортніше облаштовувалися в укритті, хоча спочатку нам було зовсім некомфортно. Ми з родиною намагались не сіяти паніку, підтримували одне одного і щодня вірили, що завтра буде краще. Бабуся молилася, мені здавалося, без зупинки і нас повчала, що Бог чує наші молитви. Говорила, що в той момент молитва — це найперше, чим ми можемо допомогти нашим захисникам.

Дванадцять днів якогось тоді нового для нас життя, дванадцять днів страху, болю та жаху! Найстрашніше було дізнаватися про втрати, про те, що більше в своєму житті когось не побачу…

І ось восьмого березня ми ризикнули виїжджати, бо розуміли, що далі нічого доброго не дочекаємося. Та дорога — це була дорога життя або смерті. Спочатку здавалося, що той жах ніколи не закінчиться. Та найбільший страх був в одному — тільки б не стріляли по колоні машин. Навкруги страшна картина: все сіре та брудне, будівлі побиті, російські блокпости, догораюча БМП. Один із наших захисників махав рукою, щоб ми рухались далі не зупиняючись, аби вберегти наші життя — здається, все тіло оніміло тоді. Колону машин проводжали бабусі, сіючи в слід зерно та охрещуючи машини. Господи! Невже це справді було зі мною!? І ось таке рідне та величне: «Слава Україні!»

Нарешті ми в більш безпечному місці! Вдалося!

Далі ми щодня молились, не втрачали віри, донатили та чекали звістку про звільнення нашого рідного села. І все ж дочекалися!

Сьогодні наша держава переживає дуже нелегкий час, важливий період своєї історії. Кожен з нас має розуміти, що не час стояти осторонь.

Кожен має робити свій крок до наближення нашої перемоги: хтось виборює її зі зброєю в руках, хтось волонтерить, збираючи гроші, відправляючи продукти, одяг, ліки тощо. Ми повинні пам’ятати, що тільки спільними зусиллями, підтримкою та взаєморозумінням зможемо здолати всі перешкоди і перемогти ворога. Тільки разом ми зможемо відбудувати нашу Україну та зробити її квітучою!