Пахомова Дарʼя, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №160 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Садловська Лариса Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Двадцять четверте лютого – дата, яка змінила все – країну, людей і мене. І саме в таких ситуаціях, коли світ навколо змінюється на очах, найбільше значення вже має не сила зброї, а сила людяності. Ця сила здатна на більші вчинки, ніж здається спочатку. Навіть якщо в людини немає броні чи зброї, але є сильні руки й велике серце – цього буде більш ніж достатньо, щоб рятувати інших і змінити цей світ.

Кожна людина має свій маленький світ, у якому вона – головний герой.

Мій особистий світ здригнувся від початку війни, але саме тоді я побачила, як народжується справжня сила – сила допомоги. У найтемніші і найстрашніші часи, коли життя кожного знаходиться під загрозою, є люди з неймовірно яскравим світлом доброти в душі. Одним з прикладів такої самовідданості є мій батько. Для мене  це не просто приклад мужності – це приклад того, як людина здатна змінити світ довкола себе. Що змушує людину сідати за кермо і їхати під літаючі над головою ракети, звуки вибухів і нав’язливими думками у голові, їхати, знаючи, що ти їдеш рятувати чиєсь життя? Чийсь особистий, маленький світ?

Я не знаю, але мій батько, можливо, знає. Бо саме він з перших днів повномасштабного вторгнення був одним з тих, хто йшов назустріч тій темряві, тому злу й страху, що був усередині кожного.

Його допомога почалася з маленьких, але впевнених кроків: спочатку він вирішив, що буде волонтером і пішов допомагати розвантажувати гуманітарну допомогу для військових та сімей біженців. У тому місці зібралися такі ж люди, як він – з відкритою душею й готові допомагати. Хоч їх і було небагато, але навіть декілька людей змогли, змогли допомогти й обрати замість страху – дію, замість мовчання – підтримку. І я впевнена, що кожен з тих людей, які потребували допомоги й отримали її,  зараз дякує.

І саме ця подяка не має ціни, не можна сказати, чого вона коштує для кожного з нас.

Згодом він вирішив, що він здатен на більше, бо та сила всередині нього була набагато масштабніша, ніж знав він сам. Наступним кроком його допомоги стало відкриття фонду допомоги. Звичайно, що він зробив це не сам, а з підтримкою тих самих людей: друзів, знайомих, сім’ї. Кожній людині потрібні слова підтримки, і мого батька саме ці слова підштовхнули до такої ризикованої, але впевненої та неймовірно сильної ідеї. І він почав робити абсолютно все, що було в його силах: збирати все необхідне – від бронежилетів до продуктів харчування для військових, від дитячих іграшок до ліків.

І я, віддаючи свою, здавалось, нікому не потрібну іграшку, зрозуміла, що я внесла свою краплинку щастя в життя якоїсь дитини.

Інколи мій батько вертався додому мовчки – втомлений, але в його очах була надія, усвідомлення, що він усе це робить не марно, і в його очах живуть ті думки, що завтра він, прокинувшись, знову піде рятувати когось, рятувати чийсь маленький світ. І ніколи цей вогонь всередині нього, що підказує йому, як іти далі, не згасне. Бо якщо його запалити – то загасити його не зможе навіть найстрашніша темрява та найсильніший біль.

Минув рік, але бажання допомагати не минуло. Навпаки, воно стало ще більшим, недарма його порівнюють з вогнем, бо вогонь стає все більше і більше з часом, якщо постійно підкидати дрова.

І цими дровами є слова подяки за допомогу, мокрі від сліз дитячі очі з надією й неймовірною вдячністю в них, близькі люди поруч. Цей потяг робити все більше й більше зміг підштовхнути мого батька до надзвичайно тяжкого рішення – взяти зброю в руки, одягти військову форму та йти за десятки й сотні кілометрів від дому.  Мій тато зробив  вибір, що виявився важким для всіх нас. Але розуміючи, що він іде захищати нашу батьківщину, своїх близьких людей, ризикуючи навіть тим, що є найдорожчим для кожної людини – життям, він зможе врятувати ще більше маленьких світів, змінити їх сенс на краще.

Після ряду вчинків мого батька я зрозуміла, що допомога не має чіткого розуміння, не має того шаблону “як треба робити”. Вона для кожного своя, і в цьому вся її краса і сутність.

Життя когось може змінитися від найдрібнішого вчинку, звичайного слова чи навіть погляду. Це потрібно розуміти, роблячи добрі вчинки, та ніколи не боятися й навіть не думати, що зробиш щось “недостатньо”. Будь -яка допомога цінується.

Я не знаю, чи зміг мій тато змінити увесь світ. Бо той світ, що навколо нас  дуже великий, і, здається, його неможливо змінити, будучи маленькою людиною.

Та якщо мій батько не зміг змінити весь світ,  він зміг змінити ті маленькі світи в житті кожного, кому він пішов назустріч через темряву й страх.  Мій світ також змінився, коли я побачила, ким є мій батько насправді. Він – герой. А для мене герой  - це той, хто вибере рятувати багато малих світів, замість одного великого.