На початку війни Оксана отримала перелом суглоба. Але в Маріуполі їй не могли зробити операцію через велику кількість поранених і порекомендували їхати в інше місто. Напевно, це зберегло життя їй з чоловіком  

Мені 58 років, чоловіку 60 років. Проживали в Маріуполі. Я працювала в приватній типографії. Коли почалась війна, все припинилось. Чоловік був на пенсії, а я на той час перебувала на стаціонарному лікуванні, в мене був перелом відкритий плечового суглобу. 1 березня потрібно було робити операцію, але в лікарні вже було багато поранених людей, і нам порекомендували виїхати з Маріуполя. 

Ми виїхали, коли ще нічого страшного не було. Коли виїжджали, до нас приїхали друзі з двома дітьми з мікрорайону Східний. Вони приїхали, бо в них вікна були вибиті. Коли ми виїжджали з квартири, у нас вже десятеро людей залишились.

Виїжджали ми з Маріуполя 27 лютого, коли виїзд був заборонений і машин  на виїзд практично не було. Мій чоловік домовився на блокпосту. Виїжджали я, мій чоловік та племінниця з маленькою дитиною. Їхали до Запоріжжя самі, а назустріч була тільки військова техніка. 

Дуже було небезпечно їхати, але ми дістались до околиць Запоріжжя, і в нас закінчилось паливо. Наші військові там зустріли, нагодували, заправили бензином, і ми таким чином виїхали до Запоріжжя. 

В Запоріжжі ми посадили на евакуаційний потяг племінницю з онучкою, вони евакуювались до Львова.  Чоловіка родич живе у Вінниці, працює хірургом-травматологом. Я,  вся в крові, добиралась із Запоріжжя до Вінниці дві доби, бо було дуже багато машин. Там мені зробили операцію, і ми залишились у родичів, у дідуся хаті. Роботи там зовсім не було, і ми приїхали до Києва, теж до родичів мого чоловіка. Зараз мешкаємо в місті Києві, я працюю бухгалтером в лікарні. Чоловік на пенсії. 

В Маріуполі залишилися старенька мати моя і свекруха, їм обом по 88 років. Вони тоді не розуміли, що буде. Сподівались, що буде, як в 2014 році - місяць-два, і все закінчиться. Ми в Маріуполь більше не в’їжджали. Ми не розуміли, чи живі родичі, бо мати жила з братом поруч з драмтеатром. Я побачила в пабліках, як росіяни роздавали гуманітарну допомогу, і там бачила свого брата, свою мати, що вони живі. Вони ховались у своєму будинку, в бомбосховищі. Там ховались 25 людей, усі сусіди залишились живі. 

Я розумію, що в мені назавжди цей стрес, тим паче, що там залишились батьки. Я вже їх ніколи не побачу, і вони, мабуть, не доживуть до того моменту, коли можна було поїхати туди. Відсутність спілкування з батьками і братом дуже турбує. 

Наші діти живуть в Америці більше десяти років, вони нас до себе кличуть. Я багато разів була за кордоном, але в мене немає бажання там жити. В Україні у мене є робота, поруч є друзі. Яке в нас майбутнє в 60 років? Надія тільки на те, що діти зможуть нам чимось допомогти - може, взяти на себе іпотеку. Чоловік дуже хворий, на лікування потрібно багато грошей. Зараз є лікарня «ЯМаріуполь», в якій я працюю на Лівому березі, - може, в лікуванні допоможуть. Майбутнє пенсіонерів ніяке. Головне - не хворіти.