Гудкова Юліана, 10 клас, Ліцей № 2 Тростянецької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабич Валентина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна, наче примара підкрадалася до нашого народу, який навіть не міг уявити страшенних наслідків її нелюдських учинків. Однак уся складність та міць ховаються в нашому серці, незламному дусі, що не скорився 2014 року та впевнено тримає сталеві кордони дотепер. Безумовно, уся запекла непохитність, що майстерно зростала сторінками нашої нездоланної історії козацтва, живе в кожному українцеві, об’єднуючи нас залізними серцями витримки, що не дозволяли змиритися із невгамовною долею випробувань. Кожен патріот є частиною нашої непереможної нації, що продовжує тримати стрій у цій кровожерній війні, яку розв’язала московія, не підкоривши наш згуртований, витривалий, а головне - націлений на перемогу народ, який навіть у найтемніші часи демонструє свою єдність, назважди закарбовану в моєму серці.

Ми всі є героями, якщо стали до лав борні від безпощадного ворога, що бажає нашої покори, а натомість отримує безстрашну відсіч.

Серед українців завжди є ті, хто працюють на успішне майбутнє квітучої України, але війна стала поштовхом віри у власну силу для багатьох, тому дехто вперше почув про парамедиків, волонтерів і капеланів, які сформували свідомість на тлі запеклого бою. Вірю, що кожен докладає безмірно зусиль, щоб вибороти довгоочікувану перемогу, якої українці прагнуть уже не один рік:

У своїй хаті

Своя й правда,

І сила, і воля!

Декому судилося захищати, обороняти народ від занадто самовпевненого росіянина-колонізатора в маленьких містечках, що, як і вся Україна, наповнені незрівнянною силою хоробрості у вчинках.

Вони не просто лікують поранених, а формують нову свідомість знесиленої людини, якій важко повернутися до напруженого життя, що змінилося з початку війни - це білі янглои, охоронці тіла й душі, яких людство звикло називати медками:

Краєм світу, уночі,

При Господній при свічі

Хтось бреде собі самотньо

Із янголом на плечі...

У тяжкий час медпрацівники стають справжніми зцілителями народу України, бо непохитно та відважно дарують життя. Медики - серце країни, що кожним поштовхом нагадує ворогу про незламність, яка стала джерелом й осередком моральної підтримки моєї родини, адже тисячі громадян так само потребують не тільки фізичної допомоги, а й духовного зцілення, яке власною силою відтворюють медики й серед них моя ненька.

Міська лікарня провінційного містечка Тростянця, що на Сумщині, уже в  лютому 2022 відчула на собі жах кацапської окупації. Однак деякі медичні працівники закладу не покинули своїх пацієнтів, яких рідні не змогли забрати додому.

Так без світла, під постійними обстрілами вони були поруч із тими, хто потребував їхньої допомоги. У підвалах медичного закладу організували палати для вагітних і нетранспортабельних хворих. І тільки коли ворожий танк прицільно повів обстріл будівлі, змушені були залишити робоче місце, хоча багато з них не покидало його майже місяць до омріяного часу звільнення в березні. Моя матуся є медпрацівницею цього закладу. Вона й досі непереможно вселяє тепло, надію не просто в тіло, а в душу, бо переймається кожним тяжким подихом пораненого: для неї він утілення сталі та захисту всієї України. Кожна її історія зболеного насправді всіх медиків, що лікують не задля звичайного обов’язку, а потреби взаємодопомоги.

Не раз я помічала гірку сльозу, що котилася змореним обличчям неньки, яка все ж ніколи не втрачає віру в нашу перемогу, тому зрештою на заплаканому обличчі часто з’являється усмішка, яка сяє надією підтримки в родині.

Матуся працює медичною сестрою неврологічного відділення, тому для неї навіть моральний стан кожного хворого важливий, хоча інколи її душа потребує такої ж взаємодопоги. Кожен день - це випробування духу, де поєдналися непереможність та переживання, що насправді ховаються в серці кожного медика. Інколи ж моральний стан матусі-медикині вщент розбитий розповідями захисників, яких зовсім не лякає особистий біль, а більше турбує доля побратимів, що змушує душу не щеміти.

Так, я вже чула перекази, здається, тисячі історій, яких об’єднує єдина ідея незламного духу та підтримки.

Ворог ніколи не зможе зламати сталь нашого народу, відібрати те, чого їм навіть не отримати й не набути, адже кожен українець має свою вперту віру, поміж якої навіть у найтемніші часи зійде невтомне сонце, що блискучим промінням, яке уособлюють наші бійці, покриє всю темряву зла. Не знаю, чи мав хтось коли-небудь подібні почуття, що так вирували тоді вмоєму серці з кожною історією неньки, що, незважаючи на духовне пригнічення, зуміла продовжити свій шлях призначення рятунку інших завдяки моїм словам, які обіймали її стривожене серце вдома й на роботі :

Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!

Відтоді мама вже не сумна тяжкими хвилюваннями, на очах менше бринить сльоза, наповнена глибокими стражданнями, бо виявляється, що "тільки тим дана перемога, хто в болі сміятися зміг".

Десятки вилікуваних нею поранених бійців дякували їй не лише за загоєні тілесні рани, а зцілену душу, яку наповнювала своєю енергією небайдужого слова рідна мама. Я пишаюся своєю ненькою-медикинею, чиї історії надихнули, змінили моє життя, стали втіленням справжньої єдності українців, бо матуся зуміла відродити в кожного пораненого загублену віру, усмішку, надію на  майбутнє всієї країни, не дала скоритися болю та зміцнила впевненість своїм словом підтримки, яке відтепер бринить так само й у ваших серцях.