Крупенко Світлана, вчитель, ДПТНЗ "Криворізький професійний гірничо-електромеханічний ліцей"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Людина, яка живе у ХХI столітті, яка вона? Багато змін у розвитку інформаційних технологій, інтереси молодих людей у сучасному просторі. Все було б добре, досягнення могли б бути більшими у різних сферах нашого життя. Але… Україна здригнулася 24 лютого 2022 року. Рано на світанку, коли мирно спали діти, люди похилого віку, деякі дорослі готувалися до роботи, увірвалася страшна звістка.

По нашим мирним містам б’ють ракети… Почалася війна, про яку ні у кого і думки не було.

Молоді люди, за покликом своїх сердець, пішли до військкоматів і рушили добровольцями на фронт. Це і є частина душі, в яких яскравим ліхтариком засвітилася доброта. Тривога! Сирени залунали Україною. Це було жахливо. Чітко, без наказів, народ України почав об’єднуватися єдиною метою - захищати свою землю, бо іншої у нас немає! Людська доброта почала проявлятися швидко. Ми повинні робити все, щоб допомогти своїй країні. Це плетіння москітних сіток, шиття підколінників для наших воїнів, невеликі подушки, гуманітарна допомога тим, кому це стало потрібно. Зима. Холодно. Наші хлопці не в дуже комфортних умовах, ми це розуміли. Також збирали шерстяні ковдри, шкарпетки, светри.

Я – мати воїна, учасника бойових дій, єдиного рідного сина. Кожен день, ніч, кожну хвилину він в небезпеці. Я відчуваю його турботу про своїх дітей. Його молодшій донечці всього вісім років. Серце батька болить за своїх дітей, моїх онуків. Я поряд з ними.

Я працюю викладачем професійного технічного ліцею, маю багаторічний стаж педагогічної праці. На виховних годинах розповідаю своїм здобувачам освіти про те, що людину можна знищити, але неможна здолати. Треба боротися за свою гідність, честь, ідентичність. Наші здобувачі освіти мають батьків, які пішли на фронт. Ці діти не плакали, все розуміли, пишалися своїми батьками. Я дивлюсь в їх чисті очі і розумію, що потрібно казати їм важливі слова підтримки. Ми маємо єдиний біль і єдину віру в те, що ми праві. Щоденно молюся за свого сина, його побратимів, за свою родину, за Україну. Щонеділі я ставлю свічки за це, молю Господа закрити браму війни. Віра, молитва та духовна допомога стали для мене щоденними.

Багато наших випускників на фронті. Листуюся з ними, підтримую словами, молитвою, деяким відправляю посилки зі солодощами.

Я відчуваю тверду землю під своїми ногами. Земля дає нам силу та опору. «Я вийду в степ, розкину в ширку руки, і на всі боки я поважно поклонюсь. Щаслива я, що під ногами, моя Свята Київська Русь». Ці слова говорять про те, що я люблю свою країну. Я хочу і далі жити тут.

Разом зі своїми здобувачами освіти, ми збирали гроші на потреби: на парафін, з якого робили свічки; залізні бляшанки. Це ж буде світло у бліндажах наших воїнів! 

Для поранених збирали кошти на бинти, турникети, перекис водню, йод, інші ліки. До лікарнень приносили простирадла, футболки для воїнів, які лікуються від поранень. Також збирали старі вживані джинси та інші речі для плетіння маскувальних сіток. Потім з’явилася думка, що для підігріву наших воїнів у бліндажах потрібні металеві «пічки-буржуйки» і що їх можна виготовляти із бойлерів, які вже не потрібні господарям. Ми їх збирали. Виходили непогані пічки-обігрівачі. З’являється ідея – здійснюємо її. Чим можемо – тим допомагаємо.

Я маю думку, що саме час обрав нас і ми повинні робити те, що зараз необхідно. Бачу як змінюються люди, об’єднуються єдиною думкою. Ми всі вистаємо, бо так потрібно робити те, що ти повинен зробити.

Наша спільна мрія – кінець війни. Хай воїни-захисники повернуться в свої родини живими і непошкодженими. Треба відбудовувати свою країну, бо в нас іншої немає. Я бачу справжні обличчя наших людей. Ті, котрі не шукали спокою і мирного життя за кордоном. Ми їдемо на роботу під тривожний акомпанемент сирен. Перед очами розтрощені будівлі, горе людей, які втратили житло, своїх близьких та рідних. Багато людей поїхало за кордон, рятуючи своїх дітей, я їх розумію. Але ж поїхали не всі, ми залишилися вдома, працюємо під обстрілами і розуміємо, що наша допомога потрібна саме тут. Я навчаю своїх здобувачів освіти доброті, мужності, шані рідної землі, традицій та цінностей українського народу. Треба любити свою землю.

Усім нам треба це пережити з вірою в те, що настане день і наша країна стане міцною, яку буде поважати весь світ. Все буде добре, життя продовжиться.

Пам'ять священна і вона не згасне в наших серцях. Ми будемо пам'ятати тих, хто поклав своє життя за нашу країну. Я в храмі ставлю свічки за загиблих своїх випускників. Вони вже стали янголами і спостерігають з висоти синьої безодні за нами. Вічна пам'ять світлим душам! За діями кожної людини зверху спостерігає Бог. Нехай кожен отримає по своїм діям. Не треба накопичувати злість, лють і завзяття з ненавистю. Сьогодні ти на коні, а завтра невідомо як складеться твоя доля.

Для всіх нас час випробувань. Кожен собі суддя своїй совісті та відповідальності в лиху годину.

Турбуються про людей із малими доходами наші благодійники, які створили у важкі часи для українців спеціальні Фонди підтримки. У міста та села поспішає гуманітарна продовольча допомога - це дуже важливо. Коли маєш потребу в харчах, на які не вистачає власних коштів, приходить кошик з необхідними харчовими наборами. Декілька разів цю допомогу отримувала і я. Приємно, бо про тебе не забули. Дуже важливо, що є таки небайдужі люди. Щира подяка їм! Серед таких людей - Рінат Ахметов. Він створив Фонд допомоги для нужденних та малозабезпечених сімей. Фонд надає допомогу з лікування, протезування та реабілітації пораненим воїнам, дбає про дітей-сиріт. Так треба, так і є – один біль на всіх! Нехай не збідніє рука тих, хто дає. Низький уклін за розуміння ситуації під час війни в нашій країні.

«Зло творило хаус навколо. Добро тихо сиділо в куточку. Настав час, добро простягнуло свої руки з допомогою». Всі ми це розуміємо і тягнемо руки туди, де можемо хоч чимось допомогти.

Я історії порину в душу, бачу сліз багато там. Смерть носилася голопом по ланам і лісам… Усі війни колись закінчуються!