Криштопа Ольга, вчитель, Гімназія №2 Шептицької міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Подія, яка змінила все, сталася у  2016 році – я зголосилася на участь у проєкті "Схід і захід разом" і була у складі вчительської делегації, яка вирушила на Луганщину. Там я опинилася в Міловому – районному центрі на кордоні із РФ. Настільки на кордоні, що в містечку була вулиця Дружби Народів, де парні будинки належали до України, а непарні – до росії.

То був непростий досвід, але я не про нього хотіла написати.

На Луганщині я працювала близько місяця. Там я познайомилася із багатьма людьми. Різними людьми. Але в серце запала одна тендітна вчителька української мови з села Морозівка, Іра. Я проводила уроки в її донечки в 10 класі, познайомилася з її чоловіком, Дімою – теж учителем. На той час Іра з Дімою були вже розлучені, і їхня історія зачепила мене, бо я сама в той момент проходила процес розлучення. Коли я повернулася додому, Діма з Ірою залишилися в моєму серці і в друзях на Фейсбуці.

Ми часом лайкали пости одне одного і стежили за життям. Так я дізналася, що Діма в 2019 залишив школу і доєднався до лав захисників.

А потім... потім був лютий лютий. І я не знала, куди бігти, що робити, кого врятувати і як врятувати. Уже потім я дізналася про таку штуку, як синдром того, хто вижив. Але на той час я просто писала всім, кого знаю "приїжджай до мене". Іра відповіла: "Я не можу, я в окупації".

А за кілька днів зателефонувала мені: "Забери Дашу". Це я тільки здогадалася, що вона так сказала, бо Іра так плакала, що слів зрозуміти не можна було.

Я не буду розписувати, як на початку березня 2022 я забирала Дашу, Ірину дочку, студентку, з Коростишева. Забрала. І далі ми з дівчатами (Дашею і моєю дочкою Юлею) почали процес забирання Іри з окупації. Ніяких гуманітарних коридорів тоді не було, ми просто кричали в слухавку Ірі, яка часом зі стаціонарного набирала нас, щоб терміново виїжджала. Діма був на війні. Старший їхній син, Влад, який займався в Харкові ІТ, теж одразу ж пішов до війська. А Іра сиділа в хаті в Морозівці і лягала спати, кладучи під подушку величезного Діминого ножа.

Вона одразу ж забрала свої документи зі школи. Відмовилася працювати в окупації. Але виїхати в Дніпро  змогла лише в кінці березня.

Іра розказувала про жах, із яким зіткнулася під час евакуації, а потім додавала, яка вона була спокійна і щаслива: "Розумієш, люди просто втікали, їхали в нікуди. А я їхала до тебе, до Даші". Ми з Дашею зустрічали її з евакуаційного потяга у Львові, фоткалися біля пам'ятника Бандері. Підійшов іще Дашин однокласник, який теж виїхав сюди, і ми всі разом згадували, як у 2016 я вела у них урок української літератури і розказувала про Франка.

Коли Іра приїхала до мене додому, ішов дощ. Вона стояла на балконі і плакала: "Я забула парасолю..."

А тоді ми жили. Жили, чекали. Іра чекала повідомлень від Влада і Діми. Даша закінчувала навчання, вступала до магістратури. Вона була найгарнішою на іспиті в моїй сокальській вишиванці. Так ми прожили пів року. А тоді дівчата переїхали до Києва, щоб бути ближче до своїх хлопців.  Іра зараз працює директором Морозівського ліцею. Звичайно, ліцей працює онлайн. Але там близько ста дітей! І наші навчальні заклади співпрацюють – ми часто проводимо зустрічі онлайн.

Іра з Дімою одружилися знову. І я ридала, коли вони мені вислали милу фоточку з обручками. Зараз вони шукають, де би купити хату.

Звичайно, що вони вірять у повернення додому. Але поки що їм треба десь жити, а Іра любить землю, їй важко в орендованій квартирі на 12 поверсі у Києві. Коли Київ потерпає від ракет, я пишу їй: "Їдь до мене!" "Думаєш, вони мене там не дістануть?" – відповідає вона. "Ну, дивися, якщо тебе завалить, я з тобою говорити не буду!" – шлю сердиті смайлики своїй дорогій сестрі.

У мене ніколи не було сестри. А тепер вона є.

Мені не подобається, коли вони всі починають свою пісню про те, що я їх тоді врятувала. Я затуляю вуха і обіймаю їх, бо мені здається, що то вони мене тоді врятували. І далі рятують. Бо вони всі є. Живі. І ми сім'я.