Мені 56 років. Мешкала в Пологівському районі, працювала в дошкільному закладі. Мала будинок і все для життя.

В перший день війни я вийшла на роботу. Це було здивування, розпач і надія на те, що це буде один-два дні. Коли нас окупували, не було хліба, магазини були зачинені. Наша хлібопекарня випікала, але цього було недостатньо. Через день ми купували хлібину в руки. Було дуже страшно. 

Шокувало все. Найстрашніше – це страх не за себе, а за своїх рідних, і відсутність зв’язку. 

Виїжджати можна було тільки з довідкою від окупантів. Я взяла їхню довідку і їхала спокійно. Я їхала, тому що в мене син був у полоні. Його визволили 8 лютого, а 15 лютого я виїхала.

Дивлячись на інших, зустрівшись зі своїм сином, який пережив полону два роки, я, мабуть, навчилась позбуватися стресу. 

У мене були друзі на окупованій території, тож я там не була одинока. Були однодумці і друзі вірні. Легше, коли ви переживаєте одні емоції, коли можете розмовляти за зачиненими дверима про свої емоції, про окупацію. 

Вільна Україна – найголовніше майбутнє. Ця війна навчила нас цінувати те, що маєш, і цінувати свою країну.