Ірина з чоловіком дев’ять місяців прожили в окупації і навіть не могли повірити, коли їх Снігурівку звільнили

Мені зателефонував батько і сказав, що почалася війна. Я у нього кілька разів запитувала: «Що ти кажеш?» Він каже: «Війна, включи телевізор!» Я включила телевізор і побачила. У мене був шок. Я бігом розбудила чоловіка, дитину, ми дивилися, що відбувається. Тоді почули біля Антонівського мосту вибухи страшні. 

Почалась паніка на вулиці, всі кудись їхали, вигрібали все в магазинах все. Я вийшла за продуктами в центр міста і дивилася, як колони їдуть, хтось кудись тікає. Я взагалі не розуміла, що робити. Зателефонувала батькові - він до Херсону близько, каже: «Всі виїжджають». Мої батьки вже старенькі, мама - з тиском. 

Ми живемо біля річки, а в центрі міста якісь події більше пройшли. Нам подзвонили, казали, що заходять росіяни. Так ми опинилися в окупації. Мій чоловік взагалі не виходив весь час, скільки ми під окупацією були, дев’ять місяців. 

Не було світла, ми на кострі ці місяці готували. Провонялися цим димом, готували на цілий день. Зробили на вулиці пічечку, ходили збирали палки – ними топили. 

Продукти встигли заготувати, щось купили. Ми машину взяли і хотіли гроші віддати. Війна почалася, тому ці гроші, що хотіли віддати, на продукти пустили. Тоді приїжджали, коли можна було, волонтери з церкви, привозили продукти. А потім було важко, коли не було наших. 

Хліба ми не бачили. Я пам'ятаю, коли ми хліб побачили, то ми його аж цілували і плакали. Дуже, скучили, ми всі їли просто хліб. Згадую – аж плакати хочеться, бо страшно, коли ти дивишся на дитину, і він весь час в страху. Я так і чую прильоти, коли ці орки обстрілювали і казали, що це наші обстрілюють. А ми ж знаємо, що це не так. Це було страшно, коли вони в обід так розважались - стріляли куди попало. 

Якось вранці я заварила каву, і ми з чоловіком радіо слухали. От і кажуть: «Населений пункт Снігурівка звільнений». Ми одне на одного дивилися і не могли зрозуміти. Ще пару хвилин пройшло - і знов розповідають, що наше місто вільне. 

Я вибігла на вулицю, а сусідів немає - пороз'їжджалися. Дідок у нас один є, і ще побачила сусіда. Кажу: «Колю, а що робити? Снігурівка, кажуть, вільна». А він вже трішки випив, і каже: «В центрі міста гуляють, там зустрічають». Це така була радість… А потім їздила машина і гімн України. Боже мій, як ми його слухали! 

Вискочили ми в центр - там хлопці їхали, наші солдати. Хотілося кожного обійняти, до кожного підбігти. Я підбігала і за руки хватала, і дякувала. Це свято було. Тоді ми вже побачили, що ми вже вільні. 

Мріємо про перемогу, щоб перемогли оцих рашистів, і ми стали вільні, будували нашу Україну. Я люблю нашу країну. У нас є все для того, щоб ми були процвітаючі. Вільна квітуча країна щасливих людей.