Кравченко Семен, 6 клас, Комунальний заклад "Вінницький ліцей №21"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Волєгова Лілія Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ранок 24 лютого. Харків спав. Я прокинувся від гучного вибуху. Спочатку подумав, що це грім. А потім пролунав другий удар, ближчий, сильніший. У коридорі ввімкнули світло. Пам’ятаю мамине: "Боже, невже це війна…" Війна. Це слово, яке раніше для мене існувало лише на сторінках книжок та у телевізійних новинах, зараз вдерлося в моє життя, поділяючи його на "до" і "після".

Вибухи. Нескінченні вибухи. Темрява. З кожним гучним звуком ми завмирали, притискаючись одне до одного. Тоді я вперше відчув справжню безпорадність, усвідомлення того, що мій маленький світ більше не захищений.

Потім був довгий шлях на захід. Просто напрямок без розуміння куди. Лише звідки. Довга п'ятиденна виснажлива дорога. Ночівлі у школах, хостелах, автівці. Перевтома привела до Вінниці. Все було незнайоме: вулиці, будинки, навіть повітря здавалося іншим. Нова школа. Нове життя. Ночами мені снився Харків. Рідна вулиця, шкільний двір, гамірливі перерви з друзями.

Прокидаючись, я знову опинявся у чужій кімнаті, і гіркота втрати стискала горло. Щоб заглушити цей біль, я почав багато читати. Книги стали моїм притулком, порталом в інші світи. 

І саме тоді, у бібліотеці цього незнайомого міста, допомога прийшла несподівано – у вигляді книги Олександра Есаулова. Допомога через творчість іншої людини, стала символом того, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло і надію. Його детективні історії захопили мене з першої сторінки. Я поринав у розслідування, разом з героями шукав розгадки. Коли ж я дізнався, що автора вже немає серед живих, у моїй душі зародилося дивне, несподіване бажання – продовжити його справу, створити свій власний світ на папері.

Вечорами, сидячи у своєму "кріслі роздумів", я писав. Я уявляв собі героїв, їхні характери, заплутані сюжетні лінії. Я хотів відчути атмосферу місця, де відбувалися події моєї книги, побачити все на власні очі, щоб потім передати це читачам.

Я їздив з мамою до Калинівки, бо саме в цьому місті розгорталися події моєї книги "Справа під Новий рік" і я дуже хотів, щоб вона була правдивою. Я намагався зробити так, щоб люди, які це читатимуть, повірили в мою історію, можливо, навіть побачили щось знайоме. Мріяв, щоб моя книга теж принесла комусь радість, відволікла від важких думок, надихнула, стала маленьким промінчиком світла у темні часи. І таки вона стала не просто історією на папері, а книгою, що вийшла друком, а потім потрапила до бібліотек. Я подарував свої книжки бібліотекам Калинівки, Вінниці, Києва, Харкова, моєї рідної Костянтинівки.

Я став лауреатом гран-прі Всеукраїнських та Міжнародних фестивалів, лауреатом VIII літературного конкурсу імені Олександри Бурбело "Струна на арфі України".

Вінниця поступово ставала мені ближчою. Я знайшов друзів. Щодо захоплень, у Харкові це було метро, а у Вінниці ними стали трамваї. Я щодня катався трамваями містом. Захоплення переросло у нову ідею – книгу "Вінницький трамвай від А до Я". Це стало моєю спробою віддати шану місту, яке стало для мене прихистком, показати його красу та унікальність через історію його символу – трамвая. Я хотів поділитися своїм відкриттям з іншими мешканцями Вінниці, допомогти їм по-новому поглянути на звичні речі, відчути зв'язок з історією свого міста. Я годинами сидів в інтернеті, вивчаючи історію вінницького трамвая, збираючи цікаві факти та історії. Мені хотілося поділитися цим з іншими, показати красу і унікальність цього виду транспорту. 

Мене через соцмережі розшукав сам директор Музею вінницького трамваю! І хоче, щоб мої книжки бачили відвідувачі екскурсій. Я радію цьому, я радію, що моя творчість корисна і цікава, адже саме цього я прагнув.

Вінниця стала для мене не просто тимчасовим притулком. Це місто подарувало мені нового себе – хлопчика, який попри війну не зламався, а знайшов у собі сили творити, мріяти і вірити у майбутнє. І хоча в серці завжди житиме спогад про ранок 24 лютого, я знаю, що життя триває, і навіть найжахливіші події можуть стати початком чогось нового і важливого. Але все це лише завдяки підтримці моєї мами. Її спокій, коли все почалось, її терпіння під час нашої довгої дороги, її віра в мене, коли я тут почав писати – це було дуже важливо. Без неї я б точно не впорався. А ще – люди тут, у Вінниці. Вчителі в новій школі, бібліотекарі, навіть просто незнайомі люди, які якось підтримували.

Коли мою книгу почали помічати, коли я отримував нагороди – всі раділи за мене. Це теж була така собі взаємодопомога, підтримка на рівні звичайних людей.

Війна показала, що українці можуть бути дуже єдиними. У Вінниці я відчув це особливо сильно. Люди, які ще вчора не знали одне одного, сьогодні допомагають, чим можуть. Ця єдність, ця готовність підтримати – це круто. І це, я думаю, дуже важливе для нашого майбутнього. Якщо ми будемо триматись разом, допомагати одне одному, то все у нас буде добре. І я, як частина України, теж хочу в цьому брати участь – писати, розповідати історії і вірити в нашу перемогу.

Слава Україні! Я вірю, що зовсім скоро я повернуся до мого мирного рідного Харкова, вже не просто Семеном, а Семеном Кравченком – письменником з Вінниці.