Неліна Валерія, 9 клас, Запорізька гімназія № 75 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Волкова Юлія Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Валерія, зараз я закінчую 9 клас в одній із Запорізьких гімназій. А народилася я в Донецьку. Моя мама працювала прибиральницею, ми жили в невеличкій, але затишній квартирі. У бабусі був приватний будинок із садом. Навесні там цвіли яскраво-червоні тюльпани і жовті нарциси, повітря було наповнене свіжим ароматом трав та квітів. Моє рідне місто особливе у моєму житті, і не тільки тому, що я там народилася. Там для мене все було рідним, звичним і зрозумілим. Я знала, де знаходиться дитячий майданчик і моя улюблена гойдалка, в садочку бабусі я знала всі назви квітів.

Я пам’ятаю, що за рогом бабусиного будинку була широка алея, на ній можна було кататися на велосипеді і влаштовувати перегони із сусідським хлопчиком Пашкою.

Біля дитячого садочку гостинно зустрічала учнів невелика школа. Мама казала, що я, коли підросту, буду в ній навчатися. Ми були щасливі, будували плани на майбутнє і не здогадувалися, що нашим планам не судилося здійснитися через війну.

Все змінилося в 2014 році, коли моє рідне місто було окуповане російськими загарбниками. З’явилося багато солдатів, у них була зброя. Стало страшно.

Потім почалися обстріли. Ми майже не виходили на вулицю, весь час намагалися бути вдома. Здавалося, що рідні стіни нас вбережуть. Чоловіки самотужки виготовляли так звані «їжаки», вночі виходили патрулювати вулиці. Потім почали вимикати світло, магазини зачинялися, вікна стали забивати фанерою, а вода стала розкішшю. З мальовничого міста Донецьк почав перетворюватися в руїни. Розбиті домівки, понівечені дитячі майданчики, крамниці, кафе, стоїть у руїнах школа, зранена і сумна…

Порадившись із бабусею, мама прийняла нелегке для неї рішення – треба виїжджати до іншого міста. Я плакала, бо не хотіла їхати без бабусі. Але бабуся залишилася доглядати і за нашою квартирою, і за своїм садом.

Дорога була важкою: блокпости, зруйновані мости, нескінченні автомобільні черги, перевірка документів, невідомість, паніка, страх: а якщо не випустять? Але все обійшлося. Я думаю, що нас вберегла бабусина щира молитва. Через кілька днів ми дісталися Запоріжжя, де волонтери допомогли знайти тимчасове житло й надали гуманітарну допомогу. Пізніше мама влаштувалася на роботу, а я пішла до школи. Ми з нуля побудували своє життя на новому місці. Багато допомагали волонтери, не байдужими виявилися і сусіди в новому домі, які розпитували, чи потрібно нам щось. Давали одяг, взуття, посуд, дитячі речі. Згодом у нас тут з’явилося багато нових друзів.

Ми спілкуємося з бабусею, яка розказує, що міста майже немає. Порожні вулиці, бо багато людей виїхали, а ті, хто залишився, майже не виходять з дому.

Багато камуфляжників, багато машин, обвішаних літерою «Z». Нашої квартири немає: її зруйновано під час ракетних обстрілів. А у бабусі з’явився кіт Тімка, якого вона підібрала на вулиці. Він дуже лагідний і розказує бабусі про своє котяче життя, а вона його уважно слухає.

Війна продовжується, але ми всі віримо, що вона скінчиться нашою Перемогою.

Важко звикнути, що ти не можеш поїхати до свого рідного містечка, але маєш велику надію, що колись настане цей час і ти зможеш пройтися рідною вулицею, побачити дитячий садочок і школу, познайомитися з котом Тімкою, а можливо, й зустрітися з Пашкою… Нам буде про що розказати один одному.

Мені здається, що ми адаптувалися до життя в іншому місті, отримали статус ВПО, знайшли себе через небайдужих людей. І не важно, хто це був: волонтери, сусіди, вчителі, однокласники, а потім і нові друзі. Саме підтримка зробила нас сильнішими, впевненішими, вона зцілила нас і надала нам сили жити далі. Підтримка твориться словами, вчинками, молитвами й турботою. Саме вона допомогла зберегти людяність і віру в таких важких умовах.