Рибалка Мілана, 8 клас, Ізюмський ліцей № 11 Ізюмської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Медведєва Віта Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ранок четверга, 24 лютого 2022 року, назавжди залишиться у пам’яті українців як безкінечний кошмар наяву. У той день я прокинулася трохи пізніше, бо перебувала на лікарняному - мені треба було забрати довідку про одужання. Настрій вранці був несподівано щасливий, жодного поганого передчуття. Зайшовши до вітальні, помітила, як батьки збирали документи і дивилися новини. У повітрі відчувалася тривожна напруга, яка миттєво змусила мене завмерти від розуміння: те, про що боялися говорити останнім часом, справді почалося.
Зранку зателефонувала тітка з міста Глухова. В її голосі відчувався страх. Вона повідомила, що окупанти перетнули кордон, а її чоловіка, прикордонника, взяли в полон. Де саме він знаходився, залишалося невідомим.
«Війна» - це слово відбивається болем у кожному українському серці сьогодні. Воно викликає моторошні асоціації: зруйновані міста, втрати, понівечені життя. Перед очима виринають гіркі спогади: новини про обстріли, кадри знищених будівель та найстрашніше - долі людей. Для багатьох українців війна стала уроком - любові до Батьківщини, єдності та згуртованості. Проте важко не помічати тих, хто нічого для себе так і не усвідомив.
Деякі люди й досі ігнорують закони, слухаючи ворожу музику не лише вдома, але й на публіці, розмовляють мовою агресора, справляючи враження байдужості до подій.
Того дня ми зібрали речі та вирушили до бабусі, яка мешкає у приватному будинку з підвалом. Збираючись, я відчувала суцільну порожнечу в голові і душі - всі думки змішалися в хаотичний хаос.
25 лютого тато та бабуся пішли до магазину закупитися основними продуктами. Повернувшись, розповіли, що люди буквально змітали товари з полиць; магазинні стелажі вже майже спорожніли. Того дня ми закривали вікна скотчем хрест-навхрест, натягували пакети для сміття та ковдри, щоб увечері можна було вмикати світло без ризику привернути увагу ворога. Я тоді ще майже нічого не розуміла про війну. Раніше слухала історії про Другу світову, як щось далеке і схоже радше на кінокадри, аніж реальність.
Але реальність раптово вторглася у моє життя. Я побачила зблизька, як ламаються людські долі та руйнується звичний світ.
Добре пам’ятаю один із тих вечорів: ми всі сиділи на кухні й слухали «Суспільне радіо». Перший сильний обстріл трапився в ніч із 27 на 28 лютого. Це був жахливий досвід: неможливо забути гул військових літаків, звук скинутих бомб та вібрацію землі від поступу танків.
27 лютого у бабусі був День народження – свято, яке ми зустрічали під звуки вибухів. Обстріл у ніч із 2 на 3 березня змусив нас шукати притулок у бомбосховищі.
Люди стали ближчими одне до одного: всі ділилися їжею, розмовляли і підтримували одне одного. Це єднання допомагало триматися і не опускати рук. А потім настало 1 квітня 2022 року. Ізюм опинився під окупацією ворога. Погода була холодною. Здавалося, природа теж розділяє біль. Місто викликало невимовне відчуття чужини, наче це був інший вимір, а не рідне й знайоме місце. Однак одного ранку настала особлива тиша. Ні звуку військових машин, ракет чи гарматних пострілів. Ця вагома тиша говорила про зміни, вона віщувала найголовніше - звільнення.
10 вересня 2022 року Ізюм був визволений нашими героями. Я чітко пам’ятаю ті дні: йшли дощі, але повітря було теплим. Наступного дня військові обходили будинки, перевіряли людей. Було неймовірно радісно бачити захисників із жовто-блакитними шевронами.
Їхня присутність дарувала відчуття спокою, якого ми так довго чекали. Ми вже збиралися залишати місто через окупацію, відсутність школи та зруйновану інфраструктуру. Але завдяки хоробрості, мужності й патріотизму нашої армії Ізюм був звільнений. У перший тиждень після визволення почали надходити гуманітарні вантажі. Було приємно усвідомлювати, що вся Україна та навіть деякі інші країни підтримують нас у цій боротьбі.
Війна - це страшне випробування для народу, та водночас вона відкриває незламність, силу й єдність нашого духу.
Українці проявили і продовжують демонструвати свою міць. Вони не зупиняться й надалі. Головне - ніколи не забувати про тих, хто захищає й оберігає наші життя, щоденно жертвуючи собою. Це героїчні люди: воїни, волонтери, медики, рятувальники, звичайні громадяни. Особливе місце у серцях потрібно назавжди залишити для тих, хто віддав своє життя задля миру і свободи. Вони стали янголами-захисниками нашої землі.