Після жахливих обстрілів в окупованому селі наступила продовольча блокада. Запаси харчів у людей були, а от хліб завозити перестали. Напекти не виходило, бо не було дріжджів і солі

24 лютого о пів на шосту ранку ми їхали в Берислав на роботу. Це була зима, ми в складах робили. У Дудчанах нас зупинили і сказали, що звідти їхали машини, ціла куча, що в Шиловій Балці стріляли, і завернули нас назад. Так ми узнали, що війна. 

Найважче – коли стріляли по селу. Не було ні світла, ні води. Майже з самого початку зникло світло, це десь початок березня. А коли накривали касетними снарядами нас, осколки летіли, все розбивалося, вікна вилітали – це саме найважче. 

Спочатку здавалося, що це як сниться. Шокувала остання подія, коли путін підписав, що наша область – росія. Ми в це не віримо. Це був шок дуже сильний. 

Ми ж в селі, то з їжею поки були свої запаси, і м'ясо було - все в нас було. Проблема в тому, що електрики не було, м'ясо прийшлося варити-переварювати. В магазинах не було нічого. Хліб нам зрідка завозили, а потім зовсім перестали возити. Не було хліба, дріжджів і солі, бо відразу в першому місяці порозмітали. Оскільки у нас газовий балон, варили ми на газу, з цим проблем не було. Відключили світло, тому заряджали телефони від машин, від акумуляторів - якось викручувалися.

Люди виїжджали своїм ходом, нас ніхто не евакуював. Своїм транспортом виїжджали, хто чим міг. Сусідню Нововоронцовку вивозили автобусами, евакуювали, а до нас ніхто сказав, не приїхав, тому що у нас вже стояли росіяни, блокпости поставили. Ми виїхали за 70 кілометрів, я заплатила за машину дві тисячі гривень.

Ми виїжджали, коли наші ЗСУ розбили російський блокпост, що на виїзді з села. Нас ніхто не зупиняв, виїхали ми нормально. Обстрілювали - то так.

Вдома всіх тварин повідв'язували, всіх повипускали: свиней, собак, кіз.

Кривий Ріг – найближче до нас місто. Я більш-менш його знаю, тому що тут певний час жила. Ми вирішили сюди.  Тут тихо, і сюди 70 кілометрів було їхати. 

Зараз я не можу знайти роботу. Варіанти є, тільки беруть на стажування: пару днів одробила – і «ми вам передзвонимо». Так - вже рази три. Якось важко робити. 

Хочу - не хочу, але треба думати, як жити далі, що робити. Скласти руки - не варіант. Якось справляємося. Важко, звичайно. Я так хочу, щоб Новий рік ми вже зустріли в мирній Україні.