Чернова Софія, 8 клас, Ізюмський ліцей №3 Ізюмської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кошелєва Анастасія Ігорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна – це не лише зруйновані міста та скалічені долі. Це, перш за все, глибоке випробування людської душі, каталізатор, що оголює справжню суть кожного з нас. Вона безжально здирає маски, показуючи світові і самим собі, на що ми здатні в умовах крайнього стресу та безвиході. Одні ховаються, замикаючись у собі і відгороджуючись від жахів реальності. Інші, навпаки, знаходять у собі неймовірні сили, щоб допомогти тим, хто опинився у безвихідній ситуації.

Наша сім'я належить до останніх. І для нас це стало не просто обов'язком, а сенсом життя.

Коли російські загарбники атакували місто Ізюм і прилеглі села, життя перекинулося з ніг на голову. Обстріли, що обрушилися на село Оскіл, де з березня 2022 року перебувала наша родина, зробили місцевих жителів заручниками.  Без світла, їжі, води, ліків, відрізані лінією бойових дій від зовнішнього світу, вони повільно занурювалися у відчай, багато хто не сподівався вижити. Дороги було зруйновано, мости – підірвано.

Єдиним шляхом до порятунку залишалася річка Оскіл, холодна, вируюча і небезпечна, як сама війна. Лише по воді можна було дістатися до іншого села.

У той момент мій тато і дядько, не вагаючись, вирішили: вони не можуть залишитися осторонь. Знайшовши єдиний придатний для плавання човен, вони почали свій небезпечний шлях, перевозячи гуманітарну допомогу через річку, що реве від безперервного потрапляння в неї ворожих снарядів.

Пам’ятаю, як ми з сестрою кричали, благали тата не плавати. Ми боялися, що вони з дядьком не виживуть під незчисленними бомбами, які падали з неба.

У відповідь на наші моління ми чули: «Все буде добре, ми обережно». А втім кожен рейс був надскладним і рівнозначним подвигу. Обстріли не припинялися, вибухи трясли землю, погрожуючи перевернути тендітне суденце. Але тато і дядько поверталися знову і знову, несучи надію та порятунок тим, хто відчайдушно потребував допомоги.

Кожен їхній рейс – це врятовані життя. Це висохлі дитячі сльози, це повні подяки погляди людей похилого віку, це втомлені, але з проблиском надії обличчя сусідів.

Саме ця надія, що сяє в очах тих, які чекають, надавала татові і дядькові сил, змушувала долати страх і втому. Вони знали: їхні дії мають значення: кожна крапля здобутої води, кожен шматок доставленого хліба, кожна привезена пігулка – це внесок у спасіння.

Мій дядько, який став одним із Героїв України, пройшов крізь болісні випробування на фронтах війни. Спочатку він захищав Україну в морі, відважно відбиваючи атаки ворога у бурхливих водах. Потім, коли виникла потреба, він перейшов у сухопутні війська, воював на найнебезпечніших ділянках фронту. Якось він отримав тяжке поранення. Цей момент став переламним не лише для нього, а й для всієї нашої родини.

Війна, якщо дивом не забирає життя, то відбирає здоров'я, сили, сон, лишає глибокі шрами на душі. Вона краде багато, але натомість може дати усвідомлення істинної цінності людського життя і диво взаємодопомоги, яка здатна зігрівати навіть у найлютіші морози війни.

Попри всі випробування мій тато продовжує допомагати людям. Завдяки своїм знанням у юриспруденції він займається реєстрацією будинків, які були пошкоджені або зруйновані під час обстрілів, і сприяє їхньому відновленню. Він допомагає тим, хто втратив свій дім, знайти вихід із ситуації та повернути віру у майбутнє. Спілкуючись із тими, хто пережив трагедію, він не лише надає юридичну підтримку, а й дарує людям надію, що їхня домівка буде відновлена, що вони не залишаться наодинці з бідою. Часом процес реєстрації руйнувань і їх відновлення затягується через бюрократію, але тато не здається. Він докладає всіх зусиль, щоб кожна людина, яка втратила дім, отримала справедливу допомогу.

Для нього це не просто робота – це обов’язок перед тими, хто найбільше постраждав. Кожен відремонтований дах, кожна відновлена кімната – це ще один маленький крок до повернення до нормального життя.

Описані мною події змінили нашу сім’ю, змінилася і особисто я. Зрозуміла, що герої – це не лише ті, хто на передовій. Герої – це й ті, хто, ризикуючи власним життям, допомагає іншим. Це ті, хто підтримує, хто простягає руку допомоги, навіть коли сам опиняється на межі. Війна навчила нас, що навіть у найтемніші часи людяність залишається незгасним світлом.

Історія мого дядька, мого тата і всієї нашої родини – це лише один із незліченних прикладів того, як війна розкриває справжню людяність. Вона показує, що навіть перед обличчям смерті людина здатна на безкорисливі подвиги в ім'я, порятунку інших. Це історія про мужність, самовідданість і надію, які стають світочем  у затемнених війною куточках світу. Це історія про силу допомоги, яка здатна подолати все.

Допомога не знає страху. Вона – те світло, яке навіть у найтемніші часи вказує шлях до життя.