Самчук Анастасія, 8 клас, Здолбунівський ліцей №3 Здолбунівської міської ради Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Садовська Валентина Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна. Це слово більше не з книжок і не з історичних фільмів. Вона прийшла до нас тоді, коли ми її найменше чекали. Тихий ранок, знайома школа, запашний хліб на сніданок - усе це обірвалося одним днем. І саме ця подія змінила все. Вона перевернула свідомість, переписала маршрути життя, змусила дітей подорослішати, а дорослих - навчитись плакати мовчки.

З перших вибухів на обрії змінився і мій світ. Замість безтурботних думок - страх за рідних, замість планів на вихідні -  тривожна валіза.

Але у цій темряві заграв і промінь - Сила допомоги. Ця сила - люди, які не чекали наказів, а почали діяти. Волонтери, військові, сусіди, зовсім незнайомі обличчя, які стали опорою одне для одного. І саме ця допомога стала світлом, яке не згасає до сьогодні.

Прокинулась. День починається, як завжди: сніданок, що залітає мимохідь до мого шлунку, пакування портфеля. Уже наче виходжу, ні - вибігаю з дому. Але невидимий поштовх десь у грудях змушує призупинитися. Роблю кілька кроків назад і поглядом шукаю маму, тата і молодшого братика. Легенький дотик до чола тата, міцні обійми мами, «буць» лобом від малого - готова йти.

Тепер сімейні традиції щоранку – це не банальна рутина, а цінність, щось сокровенне, без чого починати жити новий день неможливо.

Крокую знайомою стежкою, оглядаюсь, спостерігаю. І завжди зупиняюсь на одному й тому самому місці. Перед очима розстеляється Алея Перемоги. Тут клумба баби Наталі, побита плитка, фігурки з цементу, опале листя. І вони - портрети. Їхні очі дивляться просто в душу. Вони - мої сучасники, знайомі, сусіди. Зупиняюсь біля імені Олександр Дащинський. Наш сусід. Добрий дядько, що колись пригощав мене горіхами, збирав їх у дворі й лущив біля порогу. Мама розповідала, що дядько Саша пішов на фронт ще у березні 2022 року. Служив у складі 68-ої окремої єгерської бригади. Поліг у бою в Донецькій області… Додому не повернувся. Увечері, за столом, ми часто згадуємо його. І всіх, хто там, на передовій.

Ми сидимо в теплій хаті, їмо найсмачніші мамині вареники, а вони… Вони - в окопах, у сирій землі, серед багнюки. Їдять консерви, мріючи про тарілку гарячого супу. І саме тому я не можу дозволити собі забути. Не маю права.

Колись я не розуміла, чому дорослі плакали, стоячи біля Обеліску Слави - пам’яті загиблих у Другій світовій. Тепер плачемо й ми. Бо більше це не історія з підручника. Це - наша реальність. Наші сусіди, друзі, рідні - стали частиною великої і болючої історії, заручниками події, яка змінила все. А ще я згадую історію Максима, брата моєї однокласниці. Він не був військовим. Звичайний айтішник, який не зміг сидіти вдома. Почав з малого: вивіз кілька пакунків їжі, допоміг знайомим, потім - чужим. А згодом вивозив дітей з-під обстрілів, ночував у машині посеред сіл, де не було світла й зв’язку. Не шукав слави. Просто допомагав. І змінив життя тих, кого врятував. Так і будується країна. Не лише на фронті. А в серці кожного, хто не залишився осторонь.

Бо сила допомоги - це не просто дії, це внутрішній вибір бути поруч, коли болить. І саме ця сила допомагає вижити іншим. І триматися самим.

На годиннику 7:50. Чимдуж біжу до школи. Спину зігрівають їхні погляди з Алеї. Сьогодні звичайний день: уроки, гуртки, домашка, вечеря.  Звичайнісінький день, але діти з тих міст, де тривають обстріли, не мають такого дня. І я мушу цінувати. Пам’ятати. Поки вчительки ще немає, я дістаю свій щоденник.

Пишу слова вдячності Всесвіту за новий день, за життя, за пам’ять. Цікаво: якби не війна, про що б ми думали?

…і прийде мить жадана, смутком й болем оповита,

Де стане, поклонившись, вся сім’я.

Війна проклята, ніким не забута –

Перемоги сила, що продовжує життя.