Я прокинулася від того, що мені зателефонувала сестра із Запоріжжя і сказала, що почалася війна. Я відразу не зрозуміла, що сталось, а потім усвідомила. 

Спочатку жили в селі місяць без світла, без води. Магазини були зачинені, товари туди не завозили. Вночі ми прокидалися від того, що чули постріли. Поряд із нами село, в якому місяць були рашисти. Ми знали, що вони поруч, але все одно жили там. 

Тато їздив у Дніпропетровську область і купував деякі продукти нам і односельцям. Так якось і прожили. Ми мешкали в нашому будинку. Нас було багато: моя сестра з чоловіком, двоє дітей, мій дідусь, тато, мама. І приїхала ще одна моя сестра з маленькою дитиною. Ми дружно всі жили разом і не думали, що в наше село окупанти можуть зайти. А потім стали боятись і вирішили виїхати. Через тиждень після нашого виїзду росіяни зайшли в наше село. Можна сказати, що ми вчасно виїхали. 

Я думала, що ми їдемо на тиждень чи два. Хотілося б попрощатися з домівкою по-іншому, але ж ніхто не думав, що ми повернемося невідомо коли.  

Зараз там дуже гаряче, і я навіть не знаю, що з моєю домівкою. Дуже хочеться повернутися туди, але зараз немає такої можливості. Щодня згадуємо своє село, свою домівку. Тут, у Запоріжжі, ми винаймаємо житло. У нас є своє, але ж воно залишилося далеко… Ми стали більш сильними, дружними, почали цінувати життя і одне одного. 

Я вважаю, що війна не закінчиться ні через тиждень, ні через місяць, тому що дуже складно нашим воїнам боротися з таким злом. Хоча й сподіваємося, що війна закінчиться скоро, тому що дуже хочеться повернутися додому. Може, взимку поїдемо. Можливо, уже буде перемога. Дуже хочеться додому.