Місто-герой Бахмут. Тепер тільки назва залишилась, а міста немає. Жили щасливо, добре, робили ремонти, була дача, гараж – усе було, а прийшла війна - життя не стало.

Нам найбільше запам’яталося 25 березня, тому що почалися бойові дії та обстріляли наш завод «Соки-води» в Бахмуті. Повністю завалило цех величезний - так і почалася в нас війна. А до того ми по телевізору все бачили і чули. 

Думали, що все пройде, минеться. Говорили, що скоро перемога і буде все нормально, але трішки помилилися. Ми виїхали в серпні. 

Я 6 серпня поїхав на дачу, і нашу дачу з міномета обстріляли. Я вирішив терміново виїжджати. У понеділок, 8 числа, ми виїхали звідти.

Ми навіть не знали, куди саме їдемо. Куди нас везли, туди і їхали. Спочатку були в одному селі, і там свердловина в однієї господині, але насосу не було. Я купив насос, шланги, і ми качали воду для себе. Жили нормально, було опалення пічне. Зараз уже другий тиждень як переїхали в інше село, трішки ближче до центру. Тут є газ, колодязь. Ми ходимо до колодязя воду брати. Усе нормально. Ми живемо краще, ніж на фронті військові. 

Рідних розкидало по всій Україні. А ті, хто чекав росіян, вирушили в Росію жити. Це куми мої. 

Люди різні. Є й такі, які заздрять, що ми отримуємо по дві тисячі. Я кажу: «Давай поміняємось: я тобі – довідку переселенця, а ти мені – свою хату. І будемо так жити: ти без нічого, а я прийду на все готове». Тоді вони починають розуміти, що щось не те сказали. Є хороші люди, багато хороших людей. Ми не сумніваємося, що буде краще. Тримаємось і чекаємо перемоги.