Воронюк Мирослава, 9 клас, Будеївська гімназія Кодимської міської ради Подільського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Манюк Альона Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Подія, яка змінила все – війна. О 4 годині  ранку, 24 лютого 2022 р., коли всі спокійно спали, ворог підступно увірвався на нашу землю. В Україні розпочалася війна. Що таке війна я знала лише з підручників, з фільмів.  А сьогодні – це слово смерть, знищення всього живого і неживого на моїй Батьківщині. Вже три роки – це жахіття у нас.

У чому ми винні? Що поганого зробили? Чому помирають люди, маленькі діти? Коли це все закінчиться? Коли настане мир? Хто за все відповідатиме? Питань багато, а відповідей нема. Що робити?  Як жити?

Я дуже хочу повернути все назад. 22 лютого 2022 р. у моєї двоюрідної сестрички був день народження, 1 рік. Всі були радісні і щасливі, а через два дні, все змінилося. Життя, яке воно прекрасне, і яке непередбачуване. Сьогодні одне, а завтра – інше.  Життя таке коротке і таке важке.  У світі і так багато несправедливості, хвороб, а ще війна…    

Я, дев’ятикласниця, навчаюся у Будеївській гімназії. На щастя, у нас більш-менш спокійно. Правда, інколи над нами пролітають і ракети, і шахіди, і дрони.

Останні три роки навчання дуже важкі, тому що  дуже часто лунає «Повітряна тривога!» і ми йдемо в укриття, щоб продовжувати  навчання і зберегти своє життя. Страх і нерозуміння, що буде сьогодні або завтра лякає. Але дуже хочеться вірити, що війна закінчиться і ми будемо жити, не будемо боятися нікого і нічого у своїй країні. Звісно, ми вже не будемо такими, як були. Наслідки цього вторгнення закарбувалися у людській пам’яті на все життя, цього не можна забути чи перекреслити. Як пояснити дітям, що їхній батько Мукан Станіслав Леонтійович, який загинув у перший день війни, коли старшій донечці Анастасії не було ще року, а менша Надійка мала лише народитися, у них вже не буде батька? Як пояснити дружині Оксані, що тіло її чоловіка привезуть у село, не раніше, ніж через рік, після смерті? А чи відомо, як живуть наші друзі, що виїхали за кордон? Чи солодко жити на чужині? Думаєте, вони комусь потрібні? Звісно, ні.

Сьогодні, у нашому селі живуть військові. Всі ці люди змушені жити далеко від рідного дому, захищаючи країну від ворога.

У нашій школі навчаються діти переселенці із Харкова і Краматорська. Вони розповідають страшні історії, як постійно ховалися, одягненими спали, їли, коли була така можливість, а про школу, навіть не думали, бо було не до того. Думали лише, як вижити. Знаєте, їм дали маленьку хатину і невеличкий город, а вони так зраділи. Ми робимо все для того, щоб допомогти їм пристосуватися до нового місця, але, на жаль, рідне місто, село, рідних і знайомих ми не в силі замінити.

Дуже прикро, що люди змушені залишати рідну домівку і тікати куди – небудь. Що ми можемо зробити ще?

До нас в село приїхала родина Чорної Тетяни, у неї шестеро дітей. Найменший хлопчик навчається у сьомому класі, його звати Михайло. Хлопчик товариський і  кмітливий, але багато матеріалу пропустив і зараз йому важко все опрацювати. Приїхав він із села Семенівка Краматорського району Донецької області. Не хотіли вони виїжджати, до останнього вірили, що якось воно буде. На жаль, з кожним днем все ставало гірше і гірше. Постійні вибухи і вдень, і вночі, горіли будинки, помирали дорослі і діти. Вони вирішили їхати, байдуже куди, лише якомога далі від того жахіття. Михайлик із сумом розповідає про події,  рідне село і односельчан. Говорить, що любить рідну домівку, але не хоче назад. Можливо, коли закінчиться війна, якщо буде куди… Страшно, сумно, що це все відбувається у нас, в Україні.

Учні, вихованці, вчителі, працівники школи, односельчани  постійно допомагають нашим захисникам. У гімназії проводять Благодійні ярмарки, концерти. Отримані кошти, продукти передаємо військовим, які нас захищають. Ми віримо в ЗСУ, молимося за них, за нашу неньку Україну!

Ми хочемо спокійно жити, навчатися, працювати, бути собою, розмовляти рідною мовою, жити в себе вдома, в своїй країні. І так, занадто крові вже пролито, життів забрано, міст і сіл зруйновано. Моя Україна – сильна держава, мій народ – єдиний і так буде завжди. Українці дружні, працьовиті, гостинні, звичайні люди, які цінують і борються за своє, а не зазіхають на чуже. Ми любимо свою землю, свій народ і свою єдину Україну! Кожен з нас мріє, що скоро все закінчиться і настане МИР!