Крисюк Єва, 8 клас, Радехівська спеціалізована середня школа з поглибленим вивченням іноземної мови

Вчитель, що надихнув на написання есе - Габінет Ольга Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Привіт. Я - Єва. Я хочу розповісти про свої емоції в перші дні війни. На жаль, багато розказати я не можу, тому що, напевно, моя дитяча психіка не хоче сприймати той страх, який, наприклад, пережили інші люди. Якщо що, деякі речі, які я розповім, можуть бути неточними, тому що я, ймовірно, щось могла забути або трішки перекрутити. Так от, у день повномасштабної війни, а саме 24 лютого 2022 року, був четвер. Зранку, прокинувшись, я, як завжди, вмилася, одяглася і була готова йти до школи. Але, прийшовши на кухню, побачила занепокоєних батьків і бабусю. На мої питання: "Що таке? Що сталося?" - вони з сумом відповіли: "Подивися новини...".

Все ще не розуміючи, що сталося, я глянула в телевізор. Я завмерла, не в змозі вимовити й слова. У новинах чіткими великими літерами передавалося: "Повномасштабне вторгнення. Почалася війна."

Оглянувшись на батьків, а потім знову на телевізор, я все ще не могла повірити в це. Таке враження, що мозок сам відштовхував цю інформацію. Згодом, отямившись від шоку, я глянула в телефон. Перше, що я побачила - це повідомлення в групі у Viber від класного керівника: "Діти, по можливості виходимо на дистанційне навчання." Потім я почала переглядати новини в телефоні, надіючись, що це все ж якийсь безглуздий, страшний сон. Але все марно - всюди була фраза: "Почалася війна." У наступні дні війни мої батьки дуже метушилися. Вони купували все, що могло знадобитися. Тато навіть прибрав у підвалі (льосі) на випадок, якщо почнеться тривога, а бабуся наготувала багато закруток, і тато всі ці закрутки поставив на полички, які знаходилися в підвалі.

Найбільше зі всіх переживала моя бабуся, тому що вона вже пережила страшні часи й боїться, щоб це не повторилося знову. І саме бабуся запропонувала, щоб мені зробили закордонний паспорт і щоб я поїхала з сестрою і її чоловіком до Польщі - на випадок, якщо нападуть на Захід.

Я спочатку вагалася, але потім сказала, що не хочу їхати. Причина була така: через те, що мої батьки тримають господарство, вони не можуть його закинути і виїхати зі мною, а я, переживаючи за них, не могла їх кинути самих тут, у Радехові. І все ж - я лишилася тут. Коли в школі вперше з початку війни оголосили очне навчання, я відчула невеличке полегшення й радість, тому що нарешті зустріну своїх друзів не в екрані телефону.

Коли вперше після початку очного навчання загуділа тривога, вся школа почала спускатися в вже раніше підготовлений підвал. Це було щось із чимось: страх, шум, деякі навіть плакали.

Але були такі класи, які старалися відволікти себе чимось цікавим. Наш клас у перші рази під час спуску все ще мав страх, але потім ми почали слідувати прикладу інших класів і відволікали себе чим могли. Ми співали пісні, грали ігри, говорили про щось смішне - і поступово страх згасав. Також під час війни я почала писати невеличкі вірші, які згодом - з допомогою моєї вчительки української мови та літератури Габінет Ольги Василівни - подала на конкурс "Первоцвіт 2025" у номінації "Пейзажна лірика". Під час війни я ще здавала гроші на ЗСУ. Також десь у 2022–2023 роках (не пам’ятаю точно коли) був пуск ракети на Радехів. Саме цей момент дуже закарбувався в моїй пам’яті.

Я й досі згадую, як перед сном, лежачи в ліжку й дивлячись у вікно, побачила зірку, яка нібито падає. І в той момент я подумала: "Зірка падає?" І через кілька секунд щось бабахнуло. У вікні все ніби спалахнуло яскравим світлом. Це була ракета, яка впала біля Радехова.

Тоді я, бабуся, мій племінник і його мама пулею вибігли в коридор. Ми всі дуже боялися. Згодом до нас прибігли мама й тато й почали мене заспокоювати, бо в мене сталася невеличка панічна атака через страх. Потім, коли все втишилося й я заспокоїлася, ми всі пішли по кімнатах спати. Цей момент - найстрашніший для мене за всі роки війни.