Мокан Дарина, 11 клас, Залізничненський ліцей Болградської міської ради Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ільєва Ірина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я ніколи не забуду той ранок. Це був четвер - звичайний шкільний день, коли я прокинулась, щоб готуватись до контрольної з історії. Я зайшла до ванни, почала щось розповідати мамі про свої переживання, трохи хвилювалася через оцінку… І тоді вона просто сказала: - Почалась війна… Спочатку я не зрозуміла. Стояла нерухомо, ніби закам’яніла. У голові - порожнеча, а серце калатає. Війна? Тут? У нас?

Це здалося сном. Але ні, це була реальність, яка з кожною хвилиною ставала все страшнішою. Я не розуміла, що саме має змінитись, але відчувала, що вже нічого не буде як раніше.

Я живу в селі Залізничне, яке знаходиться біля кордону з Молдовою. Здавалось, у нас було тихо - не було вибухів, ніхто не біг у паніці. Але тиша не означала спокій. Усе навколо ніби застигло в напрузі. Батьки почали говорити про підвал, про «тривожну валізу», про те, як рятувати дітей, якщо… Якщо буде потрібно. Я тримала в руках речі, складала у рюкзак документи, трохи їжі, якусь улюблену дрібницю - й не могла стримати сліз. Я ніколи ще так не боялась.

Наступного вечора ми з подругою вирішили піти в магазин. Була сьома вечора, звичайна прогулянка, але несподівано - гучний вибух. Прильот.  Не в нашому селі, але десь неподалік.

Ми одразу побігли додому. Коли підходили до  дому, побачили наших мам. Її мама плакала. У грудях похололо. Мене миттєво накрила паніка: перша думка - щось сталося з моїм хрещеним. Я глянула на подругу - вона трималась, але в її очах стояли сльози. Як з’ясувалось, її батько, а він далекобійник, саме проїжджав через Миколаїв. По його фурі почали стріляти. І саме в ту мить він говорив телефоном зі своєю дружиною. Він встиг зупинитися й замкнути кабіну. Йому пощастило - він вижив. Але вночі ми дізналися, що хтось намагався розграбувати його машину. У ті хвилини я вперше відчула, як війна розкриває не тільки найгірше в подіях, а й у людях. Це змінило мій погляд на світ.

Я не могла зрозуміти, як у такі часи хтось може думати не про допомогу, а про наживу. І ще - як боляче боятись не за себе, а за тих, кого любиш.

Незабаром до нашого села почали приїжджати біженці. У школі, де працює моя мама, було приміщення, яке ми швидко переобладнали під тимчасовий притулок. Ми самі носили речі з дому: ковдри, подушки, посуд, навіть меблі. Наводили лад, прибирали, готували теплу їжу. Ніхто не казав «я не можу» чи «мене це не стосується». Усі - від малих до старших - допомагали. Усі хотіли бути частиною порятунку. І я побачила, якою сильною може бути громада, коли стоїть пліч-о-пліч.

І тоді я вперше по-справжньому відчула силу допомоги. Як вона зігріває, коли все довкола холодне. Як повертає віру, коли в серці тривога. Як робить тебе сильнішою, навіть якщо ти сама ще дитина.

Ми почали плести маскувальні сітки, робити свічки, збирати речі, малювати листи для військових. Кожного місяця - передача посилок. У нашій школі щомісяця збирають речі для військових - зокрема, для одного з наших випускників, який зараз служить. Це був наш спосіб сказати: ми памʼятаємо про вас, ми вдячні! Один із наших випускників зараз на фронті - і ми тримаємо з ним звʼязок, як із братом. Навіть маленькі вчинки в цей час мають величезне значення.

Життя під час війни - це життя під страхом. Ми вчимося сидіти на уроках, а коли лунають сирени, миттєво спускатися в укриття.  Але страх не зникає. Він оселився в нас.

Часто, сидячи в укритті під час уроків, я дивлюся на своїх однокласників і розумію: ми всі змінилися. Ми вчимося жити попри все. Ми дорослішаємо під звуки сирен.

Одного зимового вечора ми поверталися з друзями додому. Почалася тривога. Ми побігли, як могли швидше. І раптом - глухий вибух. Небо спалахнуло помаранчевим, і я відчула хвилю. Я ніколи не забуду цього відчуття. Звуки, світло, вібрація - усе те, чого не має бути в дитинстві. Часто над нашим селом пролітали «шахеди». Одного разу я стояла біля вікна, коли вони пролітали. Той специфічний, жахливий звук, страшний, дзижчачий, мов смерть. Потім - вибух. Бах. Бух. І знову тиша. Така тиша, що аж болить у вухах.

Мені лише шістнадцять, але я точно знаю: війна навчила мене бути дорослою. Не тому, що я так захотіла. А тому, що було потрібно.

Війна забрала  спокій, дитинство, звичне життя. Змінила мене. Моє ставлення до людей. До життя. Але вона й відкрила - серця. Показала, наскільки сильними ми можемо бути, коли поруч є ті, хто готовий подати руку. Я навчилася не чекати «кращих часів», а творити їх сама - поряд із тими, хто поруч. Тепер я знаю: у найтемніші моменти життя запалюється справжнє світло - світло людяності, сила допомоги! І це світло - всередині нас!