Лотоцька Лариса, вчитель, Кульчинський ліцей Турійської селищної ради Ковельського району Волинської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Пам'ятаю, що у перші дні війни єдиним сильним відчуттям був страх. Він холодними щупальцями заповзав у всі пори, стискав серце, затьмарював свідомість, малював якісь апокаліптичні картини, сіяв паніку.  Згадувались всі прочитані книжки і переглянуті фільми про Другу світову та масові вбивства. Було ще страшніше від того, що жахіття минулого стають новою реальністю. Чомусь одразу уявлялись розстрільні ями і закрадався здогад, що біля однієї із них, ймовірно, доведеться стояти й самій. Від цього усвідомлення одразу виступав холодний піт і кров шалено стугоніла в скронях.

Іноді  страх переплітався з відчаєм  та подивом. Як? Як це може відбуватись в центрі Європи у ХХІ столітті? А як  же світова система безпеки? Невже ніхто не може зупинити цей абсурд?  

Намагалась хоч трохи відволіктися, шукаючи собі якомога більше роботи. Та навіть коли збирала першу гуманітарну допомогу для постраждалих, плела маскувальні сітки, шила ночами пов'язки для бійців тероборони, збирала пляшки на коктейлі молотова, спостерігала за тим, як швидко і вправно чоловіки зводять блокпости, страх не поспішав тікати, чаївся десь внизу живота, готовий будь-якої миті атакувати знову і знову.

А потім з'явились вони – перші біженці, здебільшого жінки та діти. Люди, чиї страхи вже втілились в життя.

Побачила їх вперше, коли на прохання волонтерів «Червоного хреста» повезла приготовлену місцевими жінками випічку до пункту прийому біженців, що відкрився на залізничному вокзалі Ковеля. Внутрішньо переміщені осби, як говорилось в офіційних документах, мали пригнічений і втомлений вигляд, видавались неймовірно виснаженими, зрештою, такими й були. Одягнені нашвидкоруч, з великими сумками і маленькими наплічниками, вони розгублено  роззирались навколо, опинившись в незнайомому місці серед чужих людей. І в їхніх очах теж проглядався страх та  неспокій. Більшість з них, перепочивши 1-2 дні, а то й 1-2 години,  вирушали за кордон, до Польщі, щоб там залишитись або їхати далі, рятуючи себе і своїх дітей, бо навіть тут, на заході України не почувалися в безпеці. Тисячі українців, мов ті перелітні птахи з обпаленими війною крилами, відлітали в далекі краї, не уявляючи свого майбутнього.

Тільки розповіді біженців, що вже пройшли цей щлях, про те, як привітно зустрічають українців в Європі, як допомагають та підтримують, давали надію, що все буде добре.

Сурен з родиною потрапив до мого дому випадково. Одного вечора зателефонувала сусідка, яка через соцмережі  зголосилась поселити в себе переселенців.  «Чи не візьмеш переночувати до себе кількох біженців? Домовлялись, що їх буде шестеро, а приїхало одинадцять. В мене ж стільки місця нема, а вони хочуть бути  разом. Це велика родина вірмен, харків'яни» Не була готова до такого виклику, звикла вести досить закритий спосіб життя, не приймала в домі нікого, крім родичів та близьких знайомих. А тут ще й вірмени – інший народ, інша культура… «Звісно візьму, куди ж людям подітися?!»  

Сурен прийшов з дружиною та двома внуками, які чудово розмовляли українською. Розповів, що попередню ніч провели у земляків під Вінницею і ледве уникли ракетного удару. Всі виглядали втомленими  та виснаженими після далекої дороги і одразу почали вкладатись спати.

Запитала, чи їм зручно, чи комфортно почуваються. І тут же зніяковіла від безглуздості власного запитання. Як можна почуватись комфортно, залишивши рідну домівку, втративши вибудовуваний роками бізнес, зароблене власною працею і вщент знищене обстрілами майно? В моєму домі опинились люди, чию життєву траєкторію змінила війна, зруйнувала всі плани, вибила зі звичного ритму, позбавила впевненості в майбутньому. Сурен, далеко не молодий чоловік,  колись вже втрачав дім та родичів. Було це в далекому радянському минулому, в рідній Вірменії, під час землетрусу в Спетаку. Юнаком переїхав до України, де одружився, виростив дітей, дочекався онуків, заснував прибутковий бізнес, збудував дім, забезпечив собі і дружині спокійну старість та безбідне майбутнє дітям та онукам. Усе життя інвестував у розвиток країни, яка дала йому колись прихисток.

Війна вирвала з коренем цілу родину і відправила шукати порятунку в чужих краях, закинувши на кілька днів у мій будинок на Волині…

Вранці, готуючи  каву  та сніданок для  своїх несподіваних гостей, випадково зустрілась поглядом з Суреном, який тихенько перемовлявся з дружиною вірменською. Потім довго не могла забути цього  погляду. Він був сповнений болю та розпачу, з очей текли сльози. Немолодий, гордий, мужній та гідний чоловік плакав…  

А на початку березня в селі поселилось кілька родин, постраждалих  в ході бойових дій, і список контактів у моєму телефоні поповнився іменами  Олександри з Бучі та Віки з Ірпеня – жінок, яким чудом вдалось вивезти сім'ї з окупованих міст і які вирішили залишитись з дітьми  в Україні, поки чоловіки воюють на фронті. З жахом дивилась на фото зруйнованого будинку в Ірпені, від якого лишився тільки камин і купа руїн. А після звільнення Бучі, Ірпеня та інших населених пунктів весь світ побачив наслідки воєнних злочинів росіян. І знову страх схопив  чіпкими  щупальцями за плечі, зазирнув у вічі, скував рухи і застудив кров.

«Невже це може статись і з моїм домом, якщо вони доберуться сюди? Невже й моїй родині доведеться поневірятись на чужині? Куди тікати, де рятуватись від  смертельної небезпеки? Чи готова я полишити  свій дім? Чи готові до цього мої близькі?» - не давали спокою тривожні думки.

Рятувалась від них, як могла: намагалась розподілити свій час так, щоб не було жодної вільної хвилинки, працювала до виснаження, щоб не було коли думати, боятись, відчувати. Після роботи активно волонтерила, поринала в господарські справи. Час спресовувався, стискався, в минулому лишались цілі тижні і місяці війни. Страшний ранок 24-го лютого віддалявся все далі і далі, а страх помалу перетікав  у злість, гнів,  лють, перетворювався на поживу для рішучості, з якою долучалась до будь-якої підтримки фронту.

Тільки сумні звістки про загибель земляків, знайомих, колишніх учнів не давали спокою, тривожили і розбивали серце, викликали страх за життя кожного воїна. Та цей страх вже не пригнічував мене, а спонукав до активніших дій заради перемоги.