Тетяна з родиною виїхала з Миколаєва, бо не могла більше наражати дитину на небезпеку чи захворювання. Їй боляче від того, як росіяни поступово знищують її улюблене місто

Я працюю вихователем у дитячому садочку. В мене дружна, весела родина, ми працювали, жили, раділи цьому. Але настав день 24 лютого, коли ми не вийшли на роботу, дітки не пішли до школи, до дитячого садочка. Я не мала можливості зустрітися з батьками, своїми дітками з роботи. Ми не вірили, що може прийти до нас в XXI столітті війна. В ті дні ми вважали, що в четвер ми не пішли на роботу, в школу, а в п'ятницю вже все буде добре. Але не так було. 

З перших днів ми ховались у бомбосховищі поряд із будинком. Там пройшла перша ніч, друга, третя… Дитина моя часто хворіла, тому в підвалі дуже важко перебувати, це було небезпечно для дитини. Настав час, коли треба було від'їхати. 

Ми поїхали недалеко від міста, до батьків. Деякий час побули у них в селі, а там поряд - море, Очаків. Недалечко, біля нашого селища, був приліт, дуже страшно було вночі. Ми пережили цю ніч, потім знову відправилися з дітками трішки далі, вже за Миколаївську область. Зараз перебуваємо в місті Південному. Тут дуже привітні, хороші люди, але жити важко, тому що всюди, де б ми не були, на нас чатує небезпека. Місто дуже хороше, нам багато допомагають. Поки можливо, ми тут перебуваємо, а що буде далі, не знаємо.

Ми без роботи. Труднощі матеріальні, в першу чергу, бо додатково потрібно оплачувати квартиру. Добре, що оформили ВПО.  

Шокували людські смерті, людські жертви. За що? Не зрозуміло. Я молю Бога кожного дня, щоб не зачепило наших близьких. Усі живі, і цьому ми дуже раді. Важливо спілкуватися. Хтось виїхав, але батьки живі, брати і сестри теж перебувають в Україні. Надії залишаються, але те, що зараз відбувається в Миколаєві, це жах. Наше житло ще повністю не зруйноване, тільки вибиті вікна, але ми не знаємо, що буде далі. З кожним днем наше місто руйнують. 

Ми віримо, що повернемося до свого міста. Улюблене наше місто Миколаїв, тому що там все рідне: вулиці, доріжки, наш дім, всі наші рідні там знаходяться. Головне – терпіння.