Зубченко Роман, 11 клас, ДНЗ “Одеський професійний ліцей сфери послуг ПНПУ ім. К.Д. Ушинського”

Вчитель, що надихнув на написання есе — Гриньова Олена

“1000 днів війни. Мій шлях”

Я Роман, і на початок повномасштабної війни мені було 12 років. Тоді жив я на лівому березі Херсона. В перший день війни я прокинувся, як зазвичай, але потім почув, що звучить повітряна тривога, і не міг зрозуміти, що сталося. По шкірі пробіг мороз…

Після того, як я увімкнув телефон та подивився новини, я зрозумів, що почалась війна. Не міг повірити, що це насправді відбувається.

Я до останнього думав, що це сон чи якесь марення і я ще не прокинувся, тому що, як і всі, не міг втямити, що почалась війна — справжня війна, не як у кіно, не як у книгах історичної тематики! Мій жах не передати словами!

В той же день моя сім’я пішла скупляти продукти в магазин і знімати гроші в банкоматі, люди на вулиці були в паніці та не розуміли, що робити. Напрочуд, в цей день було тихо, і всі сподівалися, що через пару тижнів все закінчиться. Я теж так думав… Тоді… А зараз я далеко від своєї рідної Херсонщини, і мого будинку вже немає, і моєї вулиці теж…

Через кілька днів почалось найстрашніше: я вперше в житті почув вибухи. Все ж таки приходило усвідомлення, що почалась війна — справжня!

Не комп’ютерна гра! У пам’ять чітко врізається один момент з перших тисячних днів війни: я виходжу на балкон, а з нього було видно річку Дніпро і все, що коїться за нею. Там було дуже багато пожеж, літав вертоліт та пускав теплові обманки, щоб його не збили.

Наступного дня я прокинувся від дуже гучного вибуху, а потім ще і ще… Вони лунали протягом усього дня. Мені було дуже лячно, і я думав, що гірше бути не може. Але я дуже помилявся.

1 березня день почався як завжди — на диво, було дуже тихо. Десь у другій половині дня я сидів у своїй кімнаті та обговорював з другом телефоном, що буде далі й чого слід очікувати. Тут раптово почалися постріли, невідомо звідки. Моя мати подивилася у вікно і з жахом сказала, що їде ціла колона техніки з обмальованими зірочками. Ті зірочки ще досі у моїх очах…

Колона ворога зупинилася біля двох людей, які вигулювали собак. На щастя, військові відпустили цих бідолашних. У цей момент вся моя родина пішла в коридор та почала вдягатися. Тим часом окупанти під’їхали до нашого будинку, бо внизу був магазин. Вони почали ламати двері магазину та все звідти виносити.

Я сподівався, що вони проїдуть, але почався обстріл з вогнепальної зброї. Я до останнього сподівався, що вони стріляють у повітря, але почув звук битого скла.

Ми встигли лягти в коридорі на підлогу і впродовж 20–30 хвилин нерухомо лежали і молилися. Коли постріли трохи вщухли, ми взяли зимові речі, забігли у ванну кімнату — і все знову повторилося.

Коли я оглянув квартиру, то діставав кулі зі стін і побачив величезну діру над дверима — розміром до 8–10 см, скоріше за все від гранатомета. Я дивився на свої тремтячі руки, тримав кулі… І в той момент зрозумів, що якби постріл був на кілька сантиметрів нижче — мене вже не було б.

Підійшовши до вікна, я побачив автівку біля дому. Вона була всіяна кулями, а навколо неї калюжі крові. Згодом ми дізналися, що в машині були дві людини…

Коли все скінчилось (як я думав), ми залатали вікна, постелили в коридорі матраци та лягли спати. Але відчули запах гарі — горіла квартира на третьому поверсі. Пожежників не було, все місто палало. Ми носили воду відрами, щоб загасити пожежу. Дим заполонив і нашу квартиру — ми змочували тканину водою та робили пов’язки.

На щастя, приїхали пожежники. Із тих перших днів минуло вже багато часу. Я зараз із сім’єю у безпечному місці. Ми живемо. Я навчаюся.

Але ті дні… вони залишаться в мені назавжди.