Щоденник окупації: "21 століття, європейська країна, Київщина…і я, людина із посивілим волоссям, збираю на могилках цукерки. Бо війна"

Вторгнення

Початок лютого  2022 року. Говорю із колегою. Розповідає, як  одна її  знайома з чоловіком їздила до москви. Були на якомусь заході. Та знайома навіть  танцювала із  актором Михайлом Боярським.  Тоді  були  окремі розмови на жіночих посиденьках. Розмови про  те, що наша держава  вже  поділена  на  чотири частини. За задумами  ворогів,  Київ й область мали лишитися  Україною, як маленьке  графство. Я дуже  боляче  сприйняла почуте; ми живемо і не  знаємо, що за нас  вже все  вирішено?!.

– А ти знаєш, сказала тоді моя колега, - вони  дуже  люблять сакральні  дати. Наступ  може  бути 22.02.2022го.

Днями я слухала українське радіо. Говорила про війну із  сусідами, родичами, колегами по роботі та й просто  односельцями. Людям  було  якось байдуже;  їх більше   турбували   побутові  проблеми і  місцеві  події.

Наша депутатка  у  ВР  говорила про те, що  через річку  у зоні відчуження  із  білоруської сторони кладуть   понтонні мости, проте   цьому   повідомленню не надали  належного  значення. Уже після окупації депутат нашого  округу про це написала  у своєму інтерв’ю.

21 лютого  2022 року, понеділок.

Іду в центральну   лікарню. Біля  кабінету, де  здавали  аналізи на ковід, зустріла  медика  швидкої  допомоги Федора. Питав, як  здоров’я, а тоді  додав:  «Бережіть  себе». Я  запам’ятала  його  прекрасну   посмішку. Через  три  дні  Федір  загине – в обід  25 лютого.

22  лютого  2022 року, вівторок.

Зранку їду в сусіднє місто  овруцьким  автобусом. Людей  повно. Всі якісь  наполохані, бо  на  дорозі  бачили  блокпост. При в’їзді в місто  ще один  блокпост… Ніхто нічого не пояснює. Можна лише  здогадуватися.

На центральній площі  нашого населеного пункту  вишикувалася  військові  ЗСУ з кількох десятків машин бойової  техніки. Над  центром вдень пролетіло  чотири  наші військові  вертольоти.

Повертаюся рейсовим  автобусом із  містечка  додому. До салону  автобуса заходять  військові. Просять  показати документи. В  одного   чоловіка їх не  було. Його питають, а він: «Чого до мене  причепилися?» Відповідь військового ЗСУ: «Время таке. От і перевіряємо».

22 лютого – день пройшов. Напруга  зростає.

Увечері  сиділа біля  вікна і дивилася на  дорогу. Після  21:00 години  в сторону зони відчуження  везли кілька  автобусів рекрутів (казали тоді, що  140  юних курсантів на укріплення кордону).

23 лютого 2022 року. Тихо. Аж  занадто. Ніби  минуло. Ситуація підказує, що тиша  попереджувальна. Що тиша перед  штормом.

24  лютого  2024 року. Четвер.

Інтуїтивно прокинулася до  4-ї  години. Сіла  на дивані. Хвилин  кілька  – і  сильні  вибухи. Гуркіт  неймовірний. Сильна  вібрація по землі. Наш багатоквартирний  будинок  похитнувся  так, як від сильного землетрусу.   Меблі зарухалися.

Підходжу до вікна. В сторону  виселеного   містечка П. в нічному небі  величезне зарево. Це було приблизно 04:05 ранку. Дзвоню доньці у Київ. Сонна, але бере трубку (вона лише  пів  другої ночі  повернулася з роботи, бо допізна прибирали робоче місце). «Дитино, - кажу,- війна…» Плакати не можу.  Мені  дзвонить сестра  із  села М.; кричить, бідна, у  телефон. Каже, що в  молодшого її  сина  сильна рвота, дитя  злякалося. Дзвонить  з містечка  І. директорка краєзнавчого музею: «Що у вас   там зривається?» «Та це не в нас, - кажу. - То десь на кордоні». Дзвоню  брату Сергію в Ірпінь й іншим людям.

Весь  цей час  стою біля вікна. Колона  легкових машин наших в/с  їде в сторону столиці. Нас лишають. На  вулиці збираються сусіди. Пробую не панікувати.

Дзвонить  знайома  із  села Л. й каже: «Щойно  подзвонили синові  з Чорнобиля, що  по таможні В. вдарили «ГРАДами зі сторони   білорусії».

Ставлю посеред  кімнати  шкільний рюкзак доньки  і починаю  збирати  тривожну валізу: документи, ліки, трошки одягу, предмети  гігієни, ліки для тварин. Поклала  пляшку води і хлібину.

Зранку  по  українському радіо передають, що  йдуть обстріли всієї України. Що окупанти вже захопили  Чорнобильську  АЕС.

Перша  думка, «якщо зайдуть  вороги  і зламають  двері  районного  музею,  то там  на стіні  український  прапор  із  написами «Слава Україні! Героям  Слава!» Й імена   усіх  воїнів  АТО  нашого краю;   можуть вичислити. Приблизно 07:45 їде  жовта маршрутка у Київ.  На зупинці  Коля-АТОшнік, зібрався у військкомат і  Діма – мій колега, проводить сина (Діма  загинув наступного  дня- 25 лютого, разом із Федором).

У  сторону  кордону  повезли кілька наших савушок.

Забігла в музей. Зняла Український прапор з написами. Бігом назад. Зустрічаю в центрі  колишнього   керівника громади. Він вийшов   подивитися, хто з діючої влади є в адмінбудинку. Нікого. Повтікали. Говорили, що  за кілька днів  до вторгнення покинули  район. Балакав зі мною, а не сказав, що свою родину  також вже вивіз. Простому народові нічого не сказали. Щоб не створювати  паніку. Виживем,  значить повезло. Не виживемо, значить така наша доля.

Близько  08:00  йду на город палити  папір. Переходжу трасу  й бачу  наших військових і техніку. Приїхали, нашвидкоруч облаштовуються. Привезли зброю.

Біля наших домів  зібралися всі жителі. Розмови, хтось плаче, хтось  уже   виїжджає подалі  від   дому. Люди лишають все: квартири з  євроремонтами, домашніх  тварин і  нажите господарство. Їдуть, навіть,  у  далекі  міста. Але  своїм ходом, на власних автомобілях. Автобуси не їздять. В’їзд в Київ закритий.

Кому нема  куди їхати, спускаємося в підвали. Я теж у свій пішла;  з тривожною валізою і корзиною з котами. Там  було  прибрано. Багато  речей знесла із квартири. Поставила  стілець. Але то не на довго. Сирість. Мокрота.

До нашого  двору  приїхали воїни ЗСУ  і  сказали, що  наш  дім  щитовий, бо стоїть  паралельно дорозі і  треба із нього всім вийти - і з квартир, і з підвалів. Саме в цей час  летить  багато  ворожих вертольотів  зі сторони  білорусії. Військові кричать: «Воздух»  і ми масово побігли  в підвали. Одні встигли добігти, інші просто падали на вулиці. Але обстрілу не було.

Я прошуся у  сусідній дім. Впустили. До вечора сиджу в одному дуже  засміченому  підвалі. Його  господиня  мене підкликає і каже, що їде в сусіднє село. «А де ж вас подіти?», - питає. Прошу  подзвонити  одній  колезі;  вона  не дала згоди, щоб я в неї  переночувала  хоча одну ніч. У пустій хаті  третьої сусідки також хтось  живе. Четверті   відповіли мені, що в них самих немає  підвалу  і  вони  йдуть до  родичів… Зрозуміло, кожен сам за себе. А я до  цього  займалася   ековолонтерством  на допомогу ЗСУ  і писала  у місцеву пресу про наших воїнів АТО. От  кожен і боявся  взяти  мене до себе додому…хоч на трошки. Проживши у своєму селищі 27 років, я так і залишилася тут ЧУЖА.

Я лишилася у  тітки Галі.

Вечір  24-го лютого 2022  року. До наших підвалів зайшли воїни ЗСУ: «Тут люди є?»  Ми раді  вибігаємо до них. Робимо їм каву. Вони заряджають  свої  прилади і просять нас найближчим часом не виходити на вулицю.

Сон у чужому  підвалі, при керосиновій лампі, у верхній одежі на якихось  дошках. Із  квартири   взяла  кілька пальт, щоб на м’якшому лежати…

25 лютого 2022 року. П’ятниця.

Приблизно 05:50 дзвінок  на мобільний. Чоловічий голос:

• Вітаю. Хто у нас стоїть?

Я:

• Добрий ранок. Та ще наші, кажу.

Дзвонив  мій  товариш, який  уже служив у ЗСУ.

Зранку йду відвідати музей. Наші воїни дозволили мені пройти площею. Потім іду  в освіту. Говорю з керівницею, як нам  далі жити. Але прийшов її чоловік і повідомив, що до нас у  селище їдуть ворожі танки.

У самому  центрі  селища  під’їхали наші воїни й  почали підготовку до наступу. Але нам,  цивільним, ніхто нічого не казав. Всі  люди, хто  був у  двох багатоповерхівках несли нашим бійцям їжу.

Я принесла молодому воїну два кульки із свіжим салом. Він саме  копав невеличку ямку. Протягую  кульки і кажу: «Може Вам  щось допомогти?» Він  подивився на мене втомленим поглядом і відповів: «А  можна  один кульок  сала  он  туди  моїм хлопцям  віднести?» «Так», - відповіла я. Він  поклав лопату, виліз із ямки і з смаколиками побіг до своїх.

Наші воїни знову сказали усім, хто був у багатоповерхівках,  спуститися в підвали.

День сонячний, сухий, морозяний.

13:30 чоловічий  голос  на  поверхні  дає команду і звучить перший постріл; дуже потужний.

Я  забігла  в підвал до двох жінок і  ми з  середини закрилися.

За кілька хвилин почули, як з  вулиці  пішов гул  автомобілів, що  рухалися   великою  колоною. Військові машини ворогів гули і гули. А страх  сковував все  більше і більше  розум, тіло й свідомість. У центрі  почастішали постріли.

Одна з жінок  сказала: «Давайте візьмемося за руки і будемо молитися».

Ми так і зробили, поки  довжелезна ворожа  колона рухалася  нашим селищем в сторону  Києва.

 У цей час подала звук   сова, яка  жила на високому  дереві  біля  наших домів. Старші  жінки  почали клясти  ворогів, адже крик   сови, кажуть старовіри, то на  покійника.

Один чоловік, який  не виходив із квартири, бо в нього  була  лежача хвора дружина,  побачив з вікна, що колона  ворогів  уже  проїхала, тому спустився до нас  сказати, щоб ми  виходили на поверхню.

На дворі  був запах  їдкого диму. Із-за школи  в небо здіймалося велике полум’я. Було видно як горить нова  дерев’яна церква. І хоча  духовний заклад  був   московського патріархату,  сама  побудова  мала колір  темно-жовтий, а  дах і куполи синього  забарвлення. Одна сусідка провела мене  поза  будинками і я стала  між  адмінкорпусом і  магазином та  зробила  віддалене фото  палаючої церкви. Зайшли російські солдати, а священик церкви  ще напередодні втік.

25 лютого 2022 року. Горить церква

Цього ж дня  вороги почали  шукати собі  житло і  робити свої блокпости.

Зупинилися і в невеликому  селі.

До нас  одразу дійшли слухи, як зовсім молодий  окупант прийшов до місцевої жительки і попросив: «Возьмите мой сухпай и дайте  телефон, я маме  позвоню». Виходить, їх надурили, що тут їх «чекали»…

 Все, що  відбувалося в наших населених пунктах в період окупації, розносилося  наживо між  людьми дуже швидко; ще кілька днів було світло, вода в кранах, мобільний зв'язок. Всі 36 днів  окупації  був  газ і  працювали стаціонарні телефони.  Мобільні  працювали у режимі роумінг і в окремих  місцях, де можна  було впіймати мережу.

До вечора 25  лютого ми дізналися, що вороги   вистрілили з  гелікоптера у  школу  в одному селі, де зібралися  люди  у підвал-сховище. Ворогам здалося, що хтось  там  був  у військовій  формі.  П’ять  людей  загинуло  одразу, серед яких  водій  відділу освіти Діма і  медик Федір. Загинула і  молода родина - чоловік з дружиною, залишивши трьох малих діток сиротами. Було  кілька  людей пораненими.

Швидка із  райцентру почала їхати, бо сповістили про біду, але потім сказали повертатися, бо невідомо, що далі робитимуть вороги. Частини тіл  п’яти  загиблих людей  кілька  годин  лежали   просто неба.

Народ  настільки був наляканий, що  села  перетворилися  на пустки, бо ніхто не виходив на вулицю; жодна душа…

Цього ж дня  були перші бої   на  кругу   при в’їзді у  містечко І.

Ми нічого не  знали; як нам далі жити і чого чекати.

Ніхто не  готувався до війни.

День пройшов. Другий  день окупації.

Залишаюся  на ніч у  чужому підвалі сусіднього  дому.

 Живу, як у якомусь тумані; немає  нормальної  їжі, сну. Не знаю, що мене тоді  в ті  жахливі дні тримало.

26 лютого  2022 року. Субота.

На дворі холодно, хоча й сонце. Щось там поїла. Виходила із підвалів у квартиру. Нагодувала своїх котів  й  інших тварин, які позбігалися до наших багатоповерхівок, бо люди  виїздили, а  тварин залишали.

Дещо  ще можна  було  придбати  у крамницях.  Я бачила, як  люди  скуповували  хліб, крупи, приправи, сіль, цукор,  туалетний  папір й інше.

 Я не купувала  нічого, бо мала в гаманці  340  гривень, а зняти  з картки  не було де. Та й вдома були запаси круп, консервації, картоплі. Ще дуже боялася виходити в центр; окупанти то  зникали, то з’являлися несподівано  на своїх автівках. На  ризик  не дуже хотілося  нариватися. Щодня ми чули  сильні вибухи. Десь ішли бої й  підривали  мости через річки.

У місцевій пекарні  купила  хліба і вдома готувала   таку-сяку їжу, бо  моя квартира була вікнами на  трасу, по якій постійно  рухалися   вороги. Недалеко  був  недобудований міст, біля якого  об’їзна дорога з бетонних плит.

Ворожа техніка  під’їде до мосту,  наведуть  дуло танка чи  кулемета  на  наш  багатоквартирний  будинок (якраз на мої вікна), а я в цей час вимикаю газову плиту,  котел й вибігаю з під’їзду та стою в кутку під домом.

Почалися перебої із світлом; холодильник потік і прийшлося все винести із морозильної камери. Одні продукти зіпсувалися; інші  переварила і пересмажила (вистачило на кілька днів).

Із 105-ти мешканців  двох наших  багатоквартирок лише 17 людей, залишених на виживання, виходили з підвалів до своїх квартир оглянути житло,  наготувати  їжі, якщо вдасться, зробити процедури. Та й просто  побути у своїй оселі.

Перші дні окупації  я  через день  ходила у  районний музей, який  очолювала. Дивилася за порядком і чи  не зламали двері.

Користуючись моментом повилазили  дрібні місцеві мародери, які  обікрали школу, тягнучи  генератор з їдальні й один магазин. Ще до двох магазинів приклалися вороги, повибивавши двері  й  тягнучи спиртні напої та їжу. Бо «взяти  Київ за три дні»  в них не вдалося, а їсти хотіли. Крім того, як самі вони розказували «командованиє іх  побросало», а відступати  також команди не давали. Тому окупанти виживали, як могли, в більшості  грабуючи   пусті оселі і магазини.

Уже після окупації  знаходили у  нашій місцевості  бліндажі ворогів із  купами  накрадених харчів. Напевно, думали, що  в Україні  надовго.

27 лютого 2022 року.

Страшний гул. Їде  ворожа танкова колона нашими селами; чи розвідують щось, чи заблукали. Курява, скрегіт  гусениць. У центрі на великій площі  їх  зібралося дуже багато, але ненадовго. Кілька раз я виглядала із-за рогу  будинку. Потім додзвонилася  із мобільного  телефона у сусіднє село Л. до  колишньої колеги  і розповіла, що в нас тут робиться. На окраїнах  нашого селища навіть  діти на вулиці гуляли, а в нас  - в центрі, не  можна було  й носа на вулицю показати; постійно рухалися  вороги.

Окупація тихо пройшла й  по інших селах Полісся. Скажемо так -  людям повезло.

28  лютого  2022 року.

Ми все  ще у підвалах. Чуємо гучні  вибухи. Вони близько.

Останній день зими, але холодно. Снігу немає.

Чуємо, хто куди за ніч виїхав. Люди домовляються. А я хотіла до доньки в  Київ та все було перекрито.

Вдень мені тітка Галя  сказала, що бачила, як у сторону  містечка І.  їхав  автомобіль-крематорій  ворогів. Пізніше ми чули, як  самі  окупанти розповідали, що  чеченці, які були серед них, своїх поранених і убитих воїнів  забирали, а  солдатів  рф  кидали у  крематорії; навіть ще  живих, хоча й із  важкими пораненнями.

 У  соцмережах  утворили групу із жителів нашого селища, де щодня йшла  пожвавлена переписка, як  діяти при окупантах – втікати  чи  чинити опір. Писали що попало. Читати  дурниці не  було терпіння, тому я з тої групи одразу  видалилися.

А ще,…ще ми не знали, скільки всього  навколо нас  рухалося, «бачило», спостерігало, фіксувало. Бо літали дрони, таємно, під прикриттям ночі, заходили наші розвідники. Місцеве населення  умудрялося  ловити мережу і передавати  дані  про рух і перебування ворогів  на  нашій Поліській землі.

Ще працювали соцмережі і я знайшла  жахливі картинки на путіна, де на нього сипалися  людські  прокльони.

 Від стресу  я перші кілька днів  говорила  ненормативною лексикою, що аж самій стало лячно за мій  психологічний стан. Не могла повірити, як  у  21 столітті  в центрі  Європи та ще й у столичну   область допустили ворогів. Коли  війна почалася  у 2014 році  на Донеччині і люди покидали свій край, я тоді  думала: «У такій ситуації я б ніколи  не  покинула своє Полісся». Ну, от,  пройшло  8 років і війна прийшла на Київщину; тільки зі сторони  білорусії.

Приблизно років  24 тому  я   їздила в білорусію і побачила  там  таке, що  зараз побачили  всі  українці  і весь світ. Трагедія багатьох населених  пунктів  Київщини,  зокрема міст Буча, Ірпінь, Гостомель також на  руках сусідньої нам держави  - білорусії.

У  соцмережах знайшла  про  брудну лайку, що  така поведінка дає  нечисті і ворогам  підтримки. Мене це налякало. І саме  в останній день зими 28 лютого  одну ніч я плакала і молилася в покаянні за свій словесний гріх, перебуваючи  в  холодному і сирому підвалі.

Із першого й до останнього дня окупації в мене  було одне  запитання: «Де наші?» Одна сусідка  якось сказала : «Може про нас забули?» Як  так? Нас тут 30 населених пунктів, близько  4-ох тисяч  населення. Із керівництва адміністрації залишилося тільки кілька заступників.

СТРАХ. Він не  давав спокою жодного дня. Постійно  в голові були думки, чому нас  залишили отак… самих… на виживання.

 Мені  було тоді 49 років.  А до мого пів століття, 50-ліття, лишалося  три місяці. Кожен день, як останній. Думала: «Недоживу…»

ДОЖИЛА.

Думаєте, що 49 років - це так багато? Чим старший стаєш роками, тим більше цінуєш  життя. Тим більше розумієш, що багато чого за прожиті роки не встиг.

Роздуми в моїй  голові  були постійно. Постійно і молилася. Носила  у внутрішніх  карманах одягу  молитовники, як обереги. А на грудях оберіг із  Пресвятою Богородицею.

1 березня  2022 року.

Наважилася піти ночувати на одну ніч у свою квартиру. Так-сяк  лягла  на    малий м’який вугол на  кухні й ноги поклала на теплу  трубу біля газового котла. Також увімкнула   газову духовку у плиті, щоб  нагріти приміщення. Одразу розболілася  голова. Сну не  було. По дорозі їздили окупанти: один невеликий автомобіль із білим прапором, на якому  був  великий  червоних хрест, інша військова  техніка  і  білий пікап  чеченців  із куплетом-триногою на  даху. Так  ганяли дорогами, як в себе вдома.

Електрика пішла з перебоями, тому й води в кранах не було. Запаси  закінчилися і з  двома відрами  я ходила через  городи до однієї  хати, де  був колодязь. Спитала господиню, де її син?  Відповіла, що   з вечора пішов проводити одну молоду  жінку і на ніч  не прийшов.  За кілька днів  я вже говорила із самим  Дімою; колись я була вчителькою цього   молодого чоловіка.

Розповів мені таке про свої походеньки. Він пізно провів  свою знайому в сусіднє  село, а не зміг повернутися, бо вороги   зробили на нашій  території свій  комендантський час. Вороги жили недалеко  в хаті  біля його  знайомої і він з ними, навіть, пив чай…

Я спитала:

• А вони  знають, що ти  служив у ЗСУ?
• Ні, - почула у відповідь.
• Про що ви говорили? - питаю.
• Та казали, щоб ми віддавали чеченцям все, що вони захочуть. Бо російські військові самі чеченців  бояться. Крім того, «оні нас  охраняют».
• Від кого? – здивовано  спитала я, - самі від себе?
• А ще окупанти казали, що Київ  уже їх, - сказав  Діма.
• Як їх? - аж підскочила я.- У мене ж там   донька.

2 березня 2022 року.

Щодня намагаюся додзвонитися до доньки  у столицю.

За  десятим разом виходить. Говоримо мало, бо дуже погано  чути. Донька каже, що ворогів  у Києві вже немає;  їх вигнали. Значить нам окупанти просто  брешуть, щоб нагнітати обстановку.

Людей у нашому населеному  пункті меншає. У мене трохи погіршився  стан здоров’я. Духом не падаю. Тримаю порядок у квартирі  і підвалі, де перебуваю. Я  не відчувала голоду, хоча їла дуже мало. Було таке, що їла лише  жменю сухих грибів  за добу, яку носила у  кармані  пальта. Та й від стресу  була постійна діарея, а ліки закінчилися.

Мене попросили на музеї  вимкнути  електронне табло, бо світиться вночі  і притягує до себе увагу. А музей видно з вікон моєї квартири. Біжу площею. В  центрі  жодної живої душі. Жах! Що  робиться…Грязюка, все роз’їжджено гусеницями. Валяються великі гілки із лісових дерев (вороги сосновими  гілками накривали свою техніку). Вивернуті шматки асфальту, бите скло, бордюри.  Повно якогось  сміття, ями. Біля воріт  школи розкиданий   білий пісок із мішків;  наші  воїни  там забарикадували, а  вороги  пускали по них автоматні черги, коли їхали колоною. Вибиті  всі вікна у меблевому магазині, зламані і навстіж відкриті двері  у двох магазинах, адмінбудинку…

У школі відкриті  де-не-де вікна і  прямо на вулицю  теліпалися тюлі. Та, взагалі, центр селища перетворився  у  щось страшне.

Я в своїй квартирі на кухні. В центрі  сильний  постріл.  Бігом  лечу на вулицю. Чеченські  вороги  під’їхали до  водонапірної  башті і з  гранатомета поцілили у  верхівку, яка  була розфарбована синьо-жовтими кольорами. Але насос був під землею, тому вода й надалі  надходила до помешкань людей.

Побачили у  соцмережах, що на ніч мороз -5. Дві мої   сусідки по підвалу пішли на ніч до знайомих  у село, а я лишилася сама.

Дзвонить  мобільний; беру слухавку. Мій друг-воїн ЗСУ  просить  мене піти далі від селища, бо в Херсоні активістів  виводять із підвалів, і  піддають тортурам. Щоб  мене така доля не спіткала, просив  «зникнути»  кудись. Я розплакалась. Відчула, що  відмовили ноги. А я сиджу  в закритому  із середини  підвалі  і не можу встати. Переляк і здали нерви. Ніч   не сплю.

Я почала думати, як вижити.

 Під ранок  мене попустило. За день таки додзвонилася  до сестри в  сусіднє село. Кілька раз  по телефону тривали перемови. 5 березня  на нашу  пекарню  із села М. приїде жінка-староста із священиком по хліб для людей. Перебрала тривожну валізу, щоб легше  було на плечі брати. Підготувала  корзину для котів.

Цього дня вороги по трасі у сторону  білорусії  перегонили  свою  биту  техніку. До мосту під’їхав танк. Із нього зліз  один окупант і став на  дорозі. Я все це  бачила  з вікна своєї квартири. Злякалася, що  можуть стрелити  по нашому дому, тому швидко накинула пальто, вхопила скляну  банку із сухими  грибами і кинулася  східцями  до виходу.  На дворі  було чути  тільки  гуркіт  танка на мосту. Я  стояла   кільканадцять хвилин і  боялася  перебігти до  другого дому.  Темніло. Ну, що ж, не  ночувати мені просто на вулиці. Ризикнула і  пішла. Окупант  із дороги побачив мене і як крикне: «Бєгом. Домой!» Я пустилася бігти. Влітаю у під’їзд сусіднього дому.

Тітка Галя до мене:

• Це ти не бачила їх? Він же з автоматом.
• Бачила, - кажу.- А як ніч  будуть на дорозі стояти, де мені  подітися?

Із 6-ти квартир у нашому під’їзді лишилася я одна. Страшно, лячно, одиноко.

Кажу, що завтра їду до сестри у село. Тітка Галя мене  підтримує і каже, що біля рідних  мені буде легше.

Спати лягла у спальні на ліжку, але безперестанно по українському  радіо  звучав у запису голос  диктора «Повітряна тривога. Всім пройти до укриття». А над нами  кружляли  ворожі літаки, які  вилітали для  нічних бомбардувань України з території білорусії. Від сильного і постійного  гулу паморочилася голова.

В той вечір  я пообіцяла собі, що ніхто й ніколи більше не буде на мене кричати.

Людина приходить на землю; її  душа  шукає спокою, а тіло захисту.

 Отак і маємося вік.                                                               

***

Щоденник  окупації

Вторгнення

(у рідних)

5  березня  2022 року.

Серед ночі, а точніше  в 02:30, я  сіла на ліжку і думала, куди сховати чи викинути з музею речі Другої світової  війни із фашистською свастикою, які ще  в 1942 році нам   лишилися від гітлерівці.

Їх було всього  5 штук, але вони були:  ремінь на пояс  із написом на пряжці  німецькою мовою «З нами бог», фрагмент мішка,  ложка з нержавіючої сталі,  тарілка і копії газет, які німецькі окупанти випускали, коли були в нас  на  Поліській землі.

Священний обов’язок  зберегти моє селище цілим і  неушкодженим  залежало від  багатьох  людей і мене, в тому числі.

Серед людей  реально прокотився  слух, що  військові  росіяни  шукають у нас  фашистів.

Забрати ті речі до своєї квартири? А як  обшук?

Покласти їх в гладишку, яку потім сховати  у  гілля ялинки біля музею, яке  густо лягало на землю, теж можуть знайти.

Тітка  Галя спитала мене:

• Ти чому не спиш?
• Переживаю, - відповіла я.

До ранку я так і не заснула. Зібралася  і йду у квартиру. Ловлю  кішку і 3-ох котят у корзинку, беру на плечі тривожну  валізу. Потім до сусідів, щоб молодий хлопчина мене  провів до пекарні. Його матір  сказала мені, що  він спить. Саме в цю  пору  йшло двоє чоловіків із наших домів; вони й допомогли. Я забігла в музей, витягла зі столів-вітрин  4 речі (а про  копію газети 1942 року забула) і  вкинула їх у глибоку ямку, де провалився асфальт  між  асфальтовою дорогою і бетонними плитами.

06:50  ранку, а  я вже чекаю за пекарнею, сівши  на колодку. Дзвоню старості  у село М., тоді сестрі, тоді  одній працівниці пекарні…

Приїхав велосипедом один молодий чоловік  і став зі мною чекати, коли прийдуть працівники пекти хліб (він привіз домашнє молоко). Селище  вже не спало, але й  людей не  було ніде видно. Саме   в цю пору  окупанти гнали в сторону білорусії кілька   машин своєї пошкодженої бойової техніки.

Страшне ревіння моторів  увірвалося в  ранкову  тишу  і наводило  панічний страх. Ми не знали тоді, що наші  воїни-захисники б’ють ворогів усюди.

Прийшов власник пекарні й приїхали із мого  рідного села машиною по хліб. Я сказала, що ще б могли мою сусідку забрати, але вона не схотіла кидати квартиру.

Ми зайшли в пекарню з центрального входу. У вітринах холодильників було ще чимало  хорошої їжі. Я купила велику  білу  кілограмову хлібину, половину копченої  куриці та інші смаколики для своїх малих  племінників. Вдалося  навіть сплатити  карткою. У пекарському цеху  набрали більше  ста  буханок  хліба і   близько  11:00  виїхали із  селища.

Проїхали  дорогами громади, але  ніде ворогів не бачили. Натомість із вікон автомобіля  було видно повалені  дерева на дорогу, земля  на обочинах доріг  багато де розвернена гусеницями танків. Ми не їхали, а летіли, аби тільки швидше.

У центрі села М. вже  був великий натовп людей біля адмінбудинку. Здається, що все село зібралося отримувати хліб. Мене зустріла сестра. Вона отримала хлібину і ми пішли в квартиру.

Холодний березневий день. Сірі хмари, сірий настрій. Я випустила котів. Сестра накрила стіл і я вперше за десять днів з’їла гарячого супу. Потім сказала їй, що можемо віддати прикраси із срібла, коли закінчаться гроші і треба буде їжа.

Цього дня я відвідала одну жінку, сестра якої жила зі мною у багатоповерховому будинку. Потім пішла до церкви і на кладовище до могилок своїх батьків. Прибувши у село, я подзвонила у своє селище до директора архіву і розповіла, що приїхали без перешкод.

Далі потяглися буденні дні,  повні невідомості.

Щодня я ходила на кладовище до батьків і «говорила» з ними та молилася; дуже просила, щоб з того світу посприяли нам і не дали загинути в цей важкий період окупації. Одного дня у церкві допомогла прибирати, бо саме почався Великий піст.

Тут зустріла  завідуючу бібліотекою з одного села. Із голосистої і бойової жінки вона перетворилася на злякану і замкнуту людину, а тоді  в приватній розмові  пошепки сказала, що в них  за хатою і хлівом вороги  поставили свій танк. Тим самим  ховаючись від воїнів  ЗСУ, бо наші не будуть бити по  ворогах, коли вони уміло маскуються  біля будівель цивільного населення.

Сестра  сказала, що хоча й війна, а в  квартирі має  мути чистота. До того ж вона  смачно готувала. Правда  я, за 11 днів  перебування в неї, їла все, а от хліб  не могла  брати, бо там було  ще  двоє племінників, і хлопчикам лишали більше. Я щось трошки допомагала.

Іноді за ніч випадав сніг і ночі були холодні. Щовечора  вилітали літаки зі сторони білорусії і кружляли кілька годин над нами. Ми чули, як їх збивали. Одного вечора   ворожий літак упав зовсім близько, аж наш  дім вибуховою хвилею сколихнуло. Люди ховалися, не палили навіть звичайних свічок. Я з  мобільного телефона  іноді  могла  зловити хвилю українського радіо і почула про  нашого пілота «Привид Києва».

 Якось сестра прийшла і повідомила, що вороги нас мають евакуювати до росії. Хто має родичів у білорусії, то може залишитися там ( а у нас в білорусії жили вже багато років також родичі).

Вдома ми обговорили  ситуацію і прийняли рішення, що  нікуди  виїжджати з України не будемо.

Одної ночі  я  прокинулася від вибухів  і вийшла на вулицю та стала  при вході у дім. Близько 02:00 із  центру чулися чоловічі голоси російською мовою і  здаля я помітила червоні цятки. Вранці сестра  розповіла, що то приїздять  солдати рф і слідкують, чи мирне населення ночами не виїжджає. А цятки, то вони курили цигарки.

Яйця, овочі і картоплю нам приносили сусіди і колеги моєї сестри; ми дякували і раділи, бо не знали, скільки будемо в окупації, а їжа, то найбільший СКАРБ.

Від одного  приватного  підприємця до будівлі старостату привезли  кукурудзяну і пшеничну муку. Зібралися жінки і  почали важити у кульки  по 2-3 кілограми, щоб потім роздати людям. Нам теж попало; вірніше, моїй сестрі – на її і діток (а я була тут не приписана). Проте їжею я була не обділена. 

У мене в голові  були інші думки. Коли вдома  мене  боялися  прихистити, бо я була волонтером і горою стояла за АТОшніків, то й тут  може  хтось видати. Своїм перебуванням у  рідних людей я ставила під  загрозу життя сестри і племінників.

Не можна було навіть  грати у телефонах чи комп’ютерах, бо  з літаків  фіксували скупчення електронних точок і це вказувало на  населений пункт, коли вночі  злітав  у небо ворожий літак.

Ми вже чули про  обшуки  солдатами рф; вони  ходили по хатах  по кілька чоловік і дивилися, як люди, живуть, Де мешканців не було, там все крали і вивозили. А  де люди були, то  вони іноді просили їжі.

 Одного разу місцевий фермер із сусіднього села  роздавав свиноматок, бо годувати немає чим, а в поле випускати не хотів, бо не виживуть, або вороги свиней  відловлять. Люди брали; одна родина заколола свиню, а коли розбирали, то у  її череві  знайшли маленьких поросят. Це в народі вважається і  гріхом, і поганою прикметою.

Люди  шепталися про тих односельчан, хто радісно зустрів ворогів   і жив з ними та їх годував. Були такі дівчата та молоді жінки. Були й люди геть старшого віку. Їх було не багато, але вони були. Від людей правду сховати  важко : всі  і все  знали про всіх.

Один молодий чоловік, років за 20-ть, біг в обійми окупантів, їздив з ними на танку, розповідав  про  дороги до різних  населених пунктів та де знаходяться різні організації. За кілька днів  окупації  він розбився  на власному  автомобілі (врізався у дерево). Люди дуже його  засуджували, але, здається, втрутилися вищі сили, бо  карма наздогнала зрадника.

 Біля церкви  знайшли мережу  і дзвонили через роумінг із мобільних телефонів. Проте актуальними стали старі кнопочні  телефони.

У  цьому селі проживали чотири водії, які  працювали на перевезеннях  пасажирів до Києва. А в період окупації  автобуси «Богдан» ховали у себе вдома.

Все було «паралізоване» в прямому значенні слова. Деякі сміливці раз на тиждень ризикували добиратися велосипедами  в райцентр по цигарки  й інші продукти.

Ми чули, що тривають бої за Київ. Що наші їх вибивають. В нас зовсім мало було соцмереж і ми не знали, як  російські солдати знущаються над  людьми біля  міст столиці. Інакше  б наші люди не вели себе так вільно. Те, що робилося в містах Буча, Бородянка, Ірпінь, Гостомель ми почуємо  у квітні  2022 року. А поки, поки  була окупація.

 В одне село окупанти заїхали  від Чорнобиля зі сторони  зони відчуження. Один снаряд поцілив у жилу хату, але не розірвався. Вороги почали  кричати  господарям, щоб негайно покинули двір. Також бігали по селу  і казали людям, щоб  тікали подалі від  тої будівлі.

Я МОЛИЛАСЯ  постійно, де б не була. Тут, у селі, про окупантів тільки чули; їх не було так як у моєму селищі.

 На стаціонарний телефон  мені  дзвонили люди із селища й розповідали, про новини і що там діється. До однієї крамниці вдень зайшло кілька чеченських солдатів. Один навів автомат на десятирічного хлопчика, і сказав російською мовою:

• Нам нужна водка. У нас  много ранєних  и 12 погибших.

Продавчиня і покупці від страху не дихали. Власниця магазину сказала, що  горілкою не торгують. Якось обійшлося, але  жаху тоді  нагнали на всіх, тому на вулицях у світлу пору доби важко було когось зустріти.

Сказали, що й містечко сусіднє вже стерте із землі. Ми  жахалися, але то була неправда.

Сестра щодня  ходила на визначене місце, щоб дзвонити рідним і знайомим. Я лишилася  у квартирі, а менший її син пішов на дитячий майданчик. І тут раптом у небі вибух; високо над нами  розірвалася ракета. Осколками трохи побило дахи, але  люди  не постраждали.

15 березня 2022 року. Зранку розгорілася  незначна сварка  і  я покинула квартиру та  пішла на кладовище до батьків; довго сиділа  на лавці  біля  пам’ятників. Так склалося, що зранку  голод сильно мучив мене. Я наважилася і почала шукати біля хрестів  цукерки. Знайшла; це були звичайні смоктульки, у піску і з мурахами, але я їх їла і не  боялася, що знайшла на кладовищі. В думках дякувала  тим, хто порозкладав  солодощі по гробничках. Я не пам’ятала надписів на  пам’ятниках, де брала солодощі, але пообіцяла собі, що в мирний час привезу цукерок  і розкладу біля кожного хреста і надгробка.

21 століття, європейська країна, Київщина…і я, людина із посивілим волоссям, збираю на могилках цукерки. Бо війна, бо просто  хочеться їсти.

Руки були липкими і помити не було де.  Я вийшла із могилок і  поза селом дійшла до лісу; у сухий і морозяний день  біля  маленької сосни знайшла  купку снігу і ним  потерла  липкі руки. А в  думках  подякувала Богу, що він так мене любить, що навіть снігу в  лісі  не дав розтанути і тримав для мене.

15 березня 2022 я в селі Максимовичі

В цей день я  довго сиділа  за селом  біля озера і чула  вдалині  гул моторів ворожої техніки, зокрема, вертольотів. Потім  вийшла до  сільського Будинку культури. Люди побачили з вікон  хат, що  я сиджу і вийшли до мене  поговорити. Розпитували про новини  в нашому  селищі; матір моєї однокласниці  замовила мені  купити 50  металевих кришок для  консервації. А я думала, як вижити і як ще дожити  до того літа, коли  кожен день як останній. Тут я  почула вперше думку, що через два тижні - на 1 квітня, наш край  мають звільнити  від ворогів (із  знайомими військовими  говорили по телефону).

Я дуже погано спала ночами. Якось  після 24:00 години несподівано на моєму телефоні  висвітився Київстар. Отже, мережа є, тільки її  глушить білоруська сторона; з  першого дня окупації у мобільних телефонах наших людей  одразу   засвітилися  білоруські   мережі, де пропонували ряд  усіляких послуг.

Одного ранку сусідка повідомила, щоб ми прийшли по молоко і сир, який  привезли із жіночого монастиря, що біля Чорнобиля. Я пішла. Жінки наші, які ще не  бачили ворогів, вели себе  безцеремонно; одна з них  з таким реготом розповідала іншим про  новини, що не почули, що в нашу сторону їде ворожий танк. На вулицю вибігла із лайкою продавчиня, тітка  Ніна,  і  кричала, щоб закрили двері в магазин і  хвіртку у двір. Ворожий танк тікав від  переслідувань  військових ЗСУ.

Згодом ми  почули  кілька сильних вибухів; то за  20  кілометрів наші  воїни розбили  ворожий  штаб і  склади зброї. Вибухи почули в багатьох прилеглих селах.

Я розуміла, що мені  треба повертатися додому.

17 березня 2022 року 3-тя година ночі, стрільба; це були  виходи в сторону  Києва. Сказала тоді сестрі, щоб ми йшли в підвал, але вона не схотіла і я  пішла сама. Повністю одягнена  у верхній одяг лягла на кілька стільців і так  пролежала до 6-ї ранку. На мене сіла зверху моя  кицька і так ми грілися в сирості  і холоді. На ранок я була невиспана і замерзла. Знову по  українському радіо почула, що то вночі вороги  «Градами» били по селу  Нові Петрівці.

17 березня 2022 року - це доленосний день у моєму житті.

 Зранку  на голому місці розгорілася  сварка. Сестра  мені кричала, щоб я  ішла геть і котів своїх забрала. Я сказала, що нещодавно вирвалася із пекла, та доказувати  щось було марно. Діватися було нікуди. Я почала збиратися в дорогу; свої скромні речі у  тривожну валізу, котів у корзину. Пішла до церкви помолитися. Зайшла до молодого чоловіка Андрія, щоб довіз мене до мого селища, але того дня він нікуди не їхав. Знову зайшла на кладовище до батьків й попрощалася  перед  довгою дорогою.

Додому  можна було повертатися ближнім шляхом, але через  виселене село. Проте я вибрала  довший шлях із надією, що йдучи по кругу, може залишуся в когось із знайомих на ніч і не залишуся серед поля.

Приблизно 12:37  із  тривожною валізою на плечі і  корзиною з трьома котами  рушила у невідомість. Над головою кружляли ворожі  літаки, залишаючи  у небі білі хвости диму, десь  гула ворожа техніка (перегонили, мабуть), у мене  страх  перемішався  із  бажанням скоріше дійти додому і кожен крок  відбивався в стуктінні серця. Я ще тільки вийшла за село, як коти в корзині  почали нявчати і  товктися. Я їх випустила і кілька кілометрів  вони бігли за мною по дорозі.

Я була фізично і психологічно втомлена і виснажена страхом, нервозністю, недоїданням і недомагання. У селищі, де я прожила  27 років, мене боялися  прихистити і тут я лишня. Ну що ж, будь, що буде.

Кожного, кожного дня у мене було одне питання: «Де наші?»

Назустріч мені  їхало два легковика; за кермом одного був  чоловік,  якого називали «Снайпер» і чорний  «Бус». Я вже пройшла близько 5 кілометрів, як  почула, що біля мене зупинилася той самий «Бус». Зловила котенят у корзинку, а кішка  злякалася і втікла.  Сідаю у авто. Двоє чоловіків  шукали корм  свійським тваринам. Питають мене: «Таке робиться, а ви самі  йдете. Що вас змусило  в такий час  кудись іти?»

-Та додому,- кажу, - добираюся.

Мене підвезли до  великого і гарного села, але я не пішла по центру, а  скоротила шлях поза  школою і хатами.  Бачила  вишку Київстар  і як троє чоловіків  випалювали за городами суху траву. До знайомих  у цьому селі я не зайшла, бо дуже хотілося додому  і  ще був час.

Снігу вже не було. День морозяний, холодний. Світило  березневе сонце. Красивий сосновий ліс  понад дорогами  переплітався із виораними ще  з осені  полями. Я приклалася до великого Хреста при в’їзді в село і  рушила далі. Десь гула військова техніка, а поряд тривожно завивали  дроти на стовпах. Всю дорогу я молилася. Я вже майже дійшла до наступного села і хотіла скоротити полем  собі дорогу, але побоялася, що заблукаю.

Я бачила вдалині  водонапірну вежу, верхівка якої була розфарбована у синьо-жовті кольори і мене знову наздогнала  машина, якою вже підвозили. Корму тваринам  водії так і не знайшли, зате я почула  від них, що в жіночому монастирі біля Чорнобиля  стоять двісті російських солдатів  і зброю свою там тримають, їздять на танках. Багато монахинь виїхало. Лишилося  жіночок з  20-ть.

Метрів 200, як мене підвезли і поїхали своєю дорогою, а я пішла своїм шляхом. Іду по  селу С., коли чую хтось мені у спину кричить: «Петровна?» Оглядаюся, жінка на велосипеді. Мене знає, а я її не змогла згадати. Стали говорити. Із однієї убогої хатини до мене  вийшли двоє дітей -  4 і 8 років. А тоді і їх молода мама.

• Де це ви взялися? - питають.
• Та йду додому. Пів шляху вже позаду. Вам котика лишить?

 На обличчях дітей  розцвіли усмішки.

-Нам кицьку.

 Відкриваю корзину, виймаю  котеня - британську чорну кицюню на ім’я Нічка.

• То ви не  одна така, - кажуть мені. – Тут ще  Катя  із сусіднього  містечка у село додому пішки йшла, але її підвіз водій, що хліб  привозив.
• Ідіть, - кажуть мені, - не бійтеся. Ворогів тут уже кілька днів не бачили. Хорошої дороги…

Я йшла. Оглядалася  назад; вже третє село було в мене позаду. Правда, ліс, який я так любила,  трохи лякав, бо там  могли бути вороги.

Дійшла до перехрестя, а там  вказівник, де написано, що ще треба йти 24 кілометри. В мене  дуже  боліли поясниця і ноги, особливо права. Але я розуміла, що треба йти. Бачила обабіч дороги сліди від  великої техніки і  купи огарків; то вороги робили зупинки.

Ходу пришвидшила, попри біль, бо сонце котилося на захід. Дійшла до маленького села на кілька хат. Тут диміла суха трава і стовбур сосни при дорозі; малий вогонь виринав звідти, де тікла смола. Я вдихала той солодкий дим і радість помалу наповнювала мою душу. Один котик  лишився у мене в корзині й  терпляче сидів тихо.

Кілька тисяч кроків позаду. Я вже в п’ятому селі. Чую біля однієї  хати знайомий голос; то медсестра  Галина Дмитрівна   годує курей біля хліва. Зупиняюся біля її двору. Вона вибігає  до мене, розпитує. Просить зайти до хати чаю попити.

• Спішу додому, - кажу.- Треба дійти, поки сонце не сіло.
• Сміло ідіть по дорозі. Я щодня їжджу велосипедом на роботу. Правда, багато лікарів  виїхало. Зате є наш гінеколог.

Я швидко минула і шосте село та наближалася доьКИЇВської траси. Коли вийшла на пагорб і  побачила здаля  свою багатоповерхівку, то аж сльоза скотилася – наш дім стоїть цілий.

Правда, боялася вийти на дорогу і пішла  полем. Дивилася, скільки там обрізаних беріз. То ж мої грибні місця. Знайшла в сухій траві  велику  гелеву кулю  у формі серця. Пройшла понад мостом, зайшла в підвальне приміщення свого  дому, у свій підвал, взяла ноутбук, картоплі, консервації і вже іншим  ходом вийшла  наверх. Такими дорогими для мене сходами піднялася  у квартиру. Дуже втомлена, мокра від поту, голодна, але я  була вдома.

         За п’ять годин ходьби по окупованому  району я пройшла  близько 50  кілометрів.

         Випустила кота Цигана у прихожій, дала йому сухого корму. Думала, що в нього лапки затекли, але  звірятко швидко розходилося. Увімкнула домашнє опалення, слухала  із  ноутбука  художній фільм, милася і  готувала вечерю. Ще  було світло,  інтернет і газ, але вже не було води у кранах.

          Моя маленька квартира, мій острівець тепла, затишку, спокою. Я сховалася за стінами і живу своїм життям в книгах, картинах, Іконах, вишивках. Щодня  з вікон проводжу  захід сонця. Увечері запалюю свічку і Іконостасі.  Мій маленький світ. Із лоджії проглядаю весь центр і краєвид аж до горизонту. А тепер я з вікон дивлюся, як  дорогою носяться на бойовій  техніці вороги.

         Мене зморив  міцний сон після такої  неймовірної втоми і дороги, яку я пройшла  за п’ять годин. Засинаючи, я жаліла, що не впіймала свою кицьку- тепер вона сама десь у нічному і чужому лісі. Але я її  знайду. Повернуся і знайду. Обов’язково.

Березень 2022 року. Моя квартира

25 березня 2022. Дивлюся на трасу із щілини на даху свого будинку