Напередодні війни я вночі погано спала, тільки на ранок заснула. Потім зателефонував син з Польщі і сказав, що війна почалася. Я почала рідних обдзвонювати, цілий день на зв’язку були.

Нас не залякаєш нічим. Як таких, труднощів і не було. Хіба - фінансові, але ми невибагливі. Що є, те маємо.

Ми гуманітарну допомогу отримували. Я на місяць в село виїжджала, то люди всім ділилися. Я взагалі до незнайомих попала, мене гарно прийняли. Тепер ми як сестри.

Я не збиралася виїжджати, але літаки літали, стало дуже страшно. Мене діти забрали. По Охтирці їздили під вікнами військові – це мене дуже шокувало, а як літаки літали, то взагалі шок був. Я за дітей переживала, за онуків, тому що розкидало кого куди, зараз зустрітися не можемо.

Я з першого дня знаю, що війна скінчиться нашою перемогою, навіть сусідам говорила, що все буде добре. Але коли вона закінчиться - не знаю. Хочеться, щоб якнайскоріше.