В перший день війни було дуже страшно. Я дітей будила, вони мені не вірили, казали: «Мамо, лягай спати». А я кажу: «Війна!» Було дуже страшно, дітей в школу не пустили. Шокувало, що Росія на нас напала – ми ж одним цілим були. Це був шок. Потім нашу школу розбили. Я не виїжджала, діти виїхали. Онук на заході України навчається, сам там живе.

Цього літа у нас не було ні світла, ні газу. На багатті варили їсти. Потім син буржуйку зварив, ми на ній консервацію робили. 

Почали запасатися дровами, але, слава Богу, нам до зими дали газ, воду.

Як бахне десь недалеко, то таблетки п’ю, каплі. У городі в сусідів щось упало - дахи постраждали, у нас вікна посипалися, а так, слава Богу, все ціле.

Хоч би дожити до миру. Я дітям казала: як після війни будуть відновлювати нашу Дружківку, то я піду допомагати.