Кирєєва Олександра, 8 клас, В.с.п. «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ – ІІІ ступенів» Університету митної справи та фінансів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подворчан Алла Зеновіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Олександра, мені 14 років. Я живу у Дніпрі разом з мамою Ольгою та молодшою сестрою Вікторією, якій зараз десять. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виїхали до Польщі.

Це було страшно й незрозуміло − я тоді вперше в житті відчула, що звичний світ може зникнути буквально за день.

Ми прожили за кордоном близько чотирьох місяців, але потім повернулися додому. Мама казала, що серце тягне назад. І хоча повертатися було тривожно, ми знали − вдома краще. Тут − наші речі, наш двір, наші люди.

Коли ми приїхали, мама одразу захотіла бути корисною. Вона дізналася, що один підрозділ на фронті потребує їжі − простої, домашньої. Мама сама зібрала три пакунки − консерви, тушкованку, крупи, цукор, печиво. Ми з Вікою допомагали запаковувати. Це був лише один раз, але я пам’ятаю цей вечір дуже чітко. Я тоді запитала:

− Мамо, а вони точно це отримають?

− Якщо все піде як треба − так. І, можливо, саме це стане для когось єдиною нормальної їжею за тиждень.

У той момент я вперше подумала про тих людей на передовій не як про «армію» загалом, а як про когось конкретного. Людей, які чекають. Я уявила собі, як хлопець трохи старший мого віку, тільки зі зброєю, відкриває банку тушкованки з пакунка, який збирала я. Ця думка мене вразила.

Після цього я вирішила, що теж хочу зробити щось своє. Мене не просили.

Просто якось стало очевидно, що допомога − це не про вік, не про статус, а про вибір.

Я створила невеличке оголошення у шкільному чаті: запитала, хто має зайві речі − шкарпетки, термобілизну, ліхтарики, батарейки. Зібрала трохи. Небагато − одна коробка. Мені не дали за це грамоти, не подякували публічно. Але коли я йшла додому, всередині було тепло.

Це й була подія, яка змінила все. Бо я перестала чекати, що дорослі «самі розберуться».

Я зрозуміла, що можу бути частиною великої справи − навіть якщо це всього кілька речей у коробці.

Після того я кілька разів допомагала мамі переказати невеликі суми на потреби армії. Ми не багаті, але мама завжди казала: «Допомагати треба не з лишку, а з серця». Я вже не думаю про допомогу як про щось окреме від мене. Я думаю про неї як про частину життя. Іноді це не коштує нічого − просто не пройти повз. Іноді це − дати гривню, репостити збір, підтримати когось словом. Але кожен цей крок − справжній.

Тепер я знаю, що в мені є сила. Не фізична, а людська − бути поруч, коли це потрібно. І хай це не рятує світ − це точно робить його трохи добрішим.