Самолюк Оксана, вчитель, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Сходить сонечко… У росі купається дитинство безтурботне… Метелик літає з квіточки на квіточку, шукаючи смачнішого нектару… Вітерець куйовдить волосся… Посміхаєшся… Радієш тому, що можеш споглядати за цими дивовижними подіями… Радієш тому, що донечка здорова, щаслива і поряд з тобою… Радієш тому, що коханий шепоче про любов і зігріває в обіймах… Радієш… Радієш, бо живеш у любові…

Здавалося, що так буде завжди… Але ні!!! Звичне і прекрасне життя обірвалося, як струна.

24 лютого 2022 року прокинулися о 05:50 від гуркоту, вибухів та спалахів за вікном… стіни затряслися… шибки задзвеніли… Що це??? Невже війна?! Острах, розпач, невідомість оповили мою душу. Телефонний дзвінок подруги Вікторії повернув у реальність: «Оксано, розпочалося повномаштабне вторгнення!!! Аеродром палає!!! Вставай! Пакуй валізи і будьмо на зв’язку!!!»

У перші хвилини сльози текли… Страх ніби полонив усі мої думки, кожну нервову клітину паралізував.

Із цієї павутини мене витягла донечка Настінька. Глянувши у її вічі, які сповнені болю, розпачу, зневіри… Я зрозуміла, що маю взяти себе в руки для того, щоб моє дитя не потрапило у «сіті війни». Разом із чоловіком намагалися у перші  невідомі години-дні не розмовляти про наші страхи, побоювання…

«Не хвилюйся, зайчику, все буде добре. Ми всі разом… Ворог не зможе нас роз’єднати. Ми сильніші за нього, бо оповиті любов’ю і Божою ласкою та опікою захищені. Ти знай, що наша любов захистить нас усіх. Ти наше життя, наше майбутнє, наша віра…», - чоловік шептав слова на вушко доньки під час обстрілів рідненького Старокостянтинова. Ви знаєте, ці слова і мені додавали сили та віри у краще сьогодення. Ми стали ще сильніше любити одне одного.

Щоразу, коли ворог атакував наше містечко, ми завжди сиділи в коридорі і, міцно обнявши одне одного, молилися... Ці обійми були як наш оберіг від шахедів чи ракет. Саме це і рятувало нас, як нам здавалося, від смерті…

Я працюю учителем у Старокостянтинівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 1. З 24 лютого 2022 року ми були вдома… 3 березня 2022 року пролунав телефонний дзвінок від директора. Валентина Василівна повідомила, що потрібно вийти на роботу і у єдності допомогти ЗСУ – роздумів не було – йдемо разом із Настінькою. Щодня ми збиралися у стінах рідної школи №1 (це були вчителі, їхні діти, техпрацівники, мешканці міста і просто небайдужі), щоб спільними зусиллями здолати ворога.

Наші мужні, витривалі жінки-дівчата готували смаколики, плели маскувальні сітки для безстрашних чоловіків-хлопців, які у цей час рили окопи, штурмували військкомати, виготовляли коктейлі молотова, охороняли всі в’їзди і виїзди з міста. Допомога витала просто у повітрі. Усі разом, незважаючи на нічні обстріли, втому, розпач, безнадію, але саме РАЗОМ…

РАЗОМ ми перетворювалися на СУПЕРЖІНОК та СУПЕРЧОЛОВІКІВ, яких у єдності НІХТО і НІЩО не здолає!!!

Саме у такі хвилини я зрозуміла, що неважливо, де ти: у сім’ї чи у суспільстві, РАЗОМ можна все подолати. Наша сила українців у ЄДНОСТІ, лише пліч-о-пліч можна вибороти Перемогу!!! У сім’ї перемога, коли подружжя і діти взаєморозуміють і взаємопідтримують одне одного у важкі хвилини (так, як вийшло у нас, на щастя).

У державі перемога, коли народ об’єднується разом із Президентом і відстоюють свою позицію і досягнуть мети лише у ЄДНОСТІ.

Єднаймося!!! Як би важко не було, ми непереможні у єдності… Коли наші серця, мільйонів українців, б’ються в унісон, ми сила. З вірою у ПЕРЕМОГУ крокуємо у світле майбуття… Кожна, на жаль, страшна подія об’єднує нас. Але чому ж потрібно,  щоб щось сталося жахливе, щоб ми стали пліч-о-пліч, захищаючи найдорожче – наших ДІТЕЙ і БАТЬКІВЩИНУ?!!

Мене переповнює гордість за людей… людей, які здатні об’єднати ВСІХ…