Коли почалася війна, я була вдома. Спочатку ніхто не вірив, що це всерйоз. Але дуже швидко стало ясно все змінилося. З кожним днем обстріли посилювалися. Летіли снаряди, ракети, і все це - в житлові будинки. Було страшно виходити навіть на хвилину — небезпека чекала скрізь. Росія наступала все ближче. Я не розуміла: за що, чому? Для чого це все? Я сиділа в підвалі, у темряві, без води, без світла, без газу.

Все довкола руйнувалося, гинули люди щодня. І щоразу, почувши черговий вибух, я молилася, щоб залишитися живим. Я була шокована тим, що відбувається. Опинилась в окупації. Це було дуже важко. Ніколи не думала, що опинюся в такій реальності. Все, що раніше здавалося важливим, зникло. Лишилися тільки страх, тиша підвалу та надія, що все закінчиться. Але війна не зупинялася. Ставало лише гірше.

Я розуміла, що далі залишатися не можна. І поїхала. Залишати рідне місто було нестерпно важко. 

Я дуже сумую за домом. Не знаю, скільки все це триватиме. Але я вірю, що одного разу все закінчиться. І я повернуся. Повернуся у відновлене місто, у нове життя.