Лось Інна, вчитель, Пулинський ліцей

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Що першим спадає на думку дорослій людині, коли розмірковуєш над подією, яка змінила все? Ще кілька років тому я відповіла б: "Не можу сказати однозначно..." Я вчителька, мені 38. Двоє дітей, чоловік. Розмірене життя, багатоглядні плани. Звичайна, банальна історія. Подія, яка змінила все? Сьогодні я, як і більшість українців, відповім: війна.

Неможливо підібрати слів щоб описати розпач, біль, розчарування, хвилювання які всі ми пережили за ці три роки. А надто - якщо на фронті воює хтось рідний, близький, свій...

Моя історія про колегу, який із першого дня повномасштабного вторгнення пішов до війська. Це чоловік, з яким мені завжди було комфортно, з ким було легко спілкуватись на будь-яку тему. В кого будь якої миті можна було запитати поради. На чию підтримку завжди можна було розраховувати. Людина  добра, щира, справедлива. Учитель, якого обожнювали учні і поважали колеги. Щоправда, не всі, лише такі, як я і він - ті, хто не вміли лицемірити і завжди казали правду в очі. Зазвичай таких людей в колективі не багато і вони чітко відчувають однин одного. Для решти - це не зручні колеги,  бо вони не промовчать, не підлаштуються, будуть вимагати справедливості.

Особисте життя Олександра не ладналось, з дружиною розлучились, але виховували спільного сина. Іноді чоловік дозволяв собі поскаржитись на життя, але зазвичай перед колегами про особисте не говорив.

Коли в перший день війни він пішов до територіальної оборони я абсолютно не здивувалась. Знаючи його, іншого вчинку годі було б очікувати. За кілька місяців він вже служив у батальйоні в Чернігівській області. Вже тоді Олександр часто мені писав, розповідав, як пройшов день. Я заочно знала багатьох його побратимів, щиро переживала разом з ним кожне поранення, кожен приліт, кожну втрату. Підтримувала в моменти відчаю і розділяла маленькі радості. Розповідала про життя односельчан, шкільні справи, новини, намагаючись хоч якось його відволікти.

Коли їхній бат відправили "на нуль",  наше спілкування стало наче рятівна соломина. Я розуміла наскільки йому важливо було бути почутим і відчувати себе потрібним.

Тож щовечора він писав мені, а я обов'язково відповідала. Іноді це були кілька скупих слів, а іноді - ціла сповідь. Я відчувала, що маю допомогти йому витримати пекло, в якому він опинився. Допомогти вижити, психологічно вистояти і повернутись додому. А він бачив у мені надійну подругу, якій можна було довіритись, стійку опору, що допомагала не зламатись морально. Цей зв'язок став настільки глибоким, що іноді я ловила себе на думці: якщо він загине - я загину разом із ним.

Моральна підтримка -  це надзвичайно важлива допомога. А на війні важливі всі види допомоги. Я робила те, що могла в той період мого життя- допомагала близькому другові зберегти здоровий глузд, не впасти у відчай, з усіх сил триматись за життя і берегти себе. Останнє я писала кожен вечір, наче мантру: бережи себе!

У пеклі війни, де скрізь чатує смерть, де кожна мить може стати останньою я щодня вперто підтримувала того, ким неймовірно пишалась і за кого хвилювалась найбільше в своєму житті.

Сьогодні Олександр звільнився з війська. Він повернувся живим. Налагодив відносини в сім'ї і побачив випускний свого сина. Знову з нами надійний товариш, вірний друг, чудовий колега. Щиро радію, що він повернувся до мирного життя. Сподіваюсь, що змогла достатньо підтримати його в найважчий період. І чекаю, як і мільйони українців, на здійснення нашої спільної найзаповітнішої мрії - миру над головою.