Вінокурова Варвара, 8 клас, Харківський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юр’єва Олена Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є речі, які залишаються з нами назавжди. Вони не зникають з часом, не стираються з пам'яті, не губляться у щоденних клопотах. Це спогади, які врізаються в серце. Саме такою стала для мене війна подія, яка змінила все. Але разом з нею в моєму житті з'явилася ще одна велика сила - сила родинної підтримки. Без неї я б не змогла пройти цей тяжкий, болючий шлях.

Незадовго до початку повномасштабної війни я жила звичайним життям п'ятикласниці. Ми ходили в школу, виконували контрольні, я займалася танцями, співала, готувалася до іспитів. Але я чітко пам'ятаю день, середу, це саме той день перед війною. Ми з подругою жартома просили, щоб щось сталося, і контрольну скасували. Це був просто дитячий жарт... Але доля почула нас по-своєму.

І це «скасування контрольної» виявилася руйнуванням мого звичного життя, життя малої безтурботної дитини, яка не хотіла нічого поганого і несла тільки добро. Це спричинило розлуку з рідним домом і стало початком великого випробування.

Я пам'ятаю ранок, коли ми дізналися про вторгнення. Моя бабуся забігла до нас у кімнату, розбудила нас і, плачучи, сказала: «Біжіть вниз, почалась війна». Ми швидко прибігли у підвал нашого будинку. Він малий, але для нас він був надією на виживання. Також до нас приїхали мамині друзі та знайомі, бо вони жили в Чугуєві, де було ще страшніше... Мої батьки мама Наталія та тато Дмитро мовчки пакували речі. Я відчувала, що щось дуже серйозне відбувається, але ще не розуміла масштабів. Тоді ми жили з бабусею Лідією та дідусем Олексієм по татовій лінії. Усі були стривожені, але намагались зберігати зовнішній спокій. Мене берегли... Та найбільше врізався в пам'ять момент прощання, коли ми виїжджали. Бабуся з дідусем вирішили залишитись удома, а ми з татом і мамою виїхати з Харкова.

Я чітко пам'ятаю очі бабусі, наповнені сльозами. Вона обіймала мене і мовчки плакала. У її погляді було невимовне страждання: вона розуміла, що, можливо, бачить мене востаннє. А я ще не могла цього усвідомити.

Ми вирушили до рідних по маминій лінії бабусі Ніни, дідуся Івана, маминої сестри Каріни та мого двоюрідного брата Івана. Я ще такого ніколи не відчувала: ти їдеш, а над тобою стріляють. Пишу ці рядки і ніби переживаю все знов... Руки тремтять....

Читаю молитву... Господи, тільки б у нас не влучили ворожі снаряди... Немов знов чую ці вибухи, кожну ракету, кожен шахед, який обстрілює моє рідне місто.

Наш дім залишився там, позаду. А ще він у моїх спогадах про щасливе довоєнне життя. Ми взяли з собою тільки найнеобхідніше. А головне взяли одне одного. Родина стала єдиним затишним місцем у світі, що розлітався на шматки. Я не можу точно описати, що тоді відчувала. Напевно, це був клубок емоцій. З одного боку радість, що ми врятувалися, що більше не буде звуків вибухів і страху засинати вночі. З іншого сум і відчай, бо я залишила своїх бабусю з дідусем, рідну домівку, друзів, школу, хобі. Танці та вокал були частиною мого життя. Але там, де ми опинилися, про гуртки не могло бути й мови. Усе довелося починати спочатку: шукати нові заняття, нових друзів, навчитися жити в новому місті й нових умовах.

У найперші дні після переїзду я відчула, наскільки важливою є підтримка. Моя родина не просто дала дах над головою, вона дала мені впевненість, що ми разом.

Бабуся Ніна завжди готувала щось смачне, якісь мої улюблені страви. Дідусь Іван розповідав історії зі свого дитинства, щоб розважити мене. Моя тітка Каріна весь час питала, як я почуваюся, а мій брат Іван завжди був зі мною. І тоді я зрозуміла, що він мені ближчий, ніж рідний брат. Ми з ним почали грати в футбол, малювати, і він мене познайомив зі своїми друзями. І навіть коли я не могла усміхатися, вони не давли мені занепасти духом. Я зрозуміла, що сила допомоги це не лише вчинки, а насамперед присутність.

Мені не потрібно було чути багато слів. Мені потрібно було просто знати, що я не одна. І це знання рятувало.

З того часу минуло вже кілька років. Я знайшла нових друзів, знову почала займатися творчістю та повернулась до рідного Харкова. Але найважливіше - я навчилася цінувати людей поруч. Тепер я точно знаю: найбільша цінність у житті це ті, хто поруч з тобою в найтемніші моменти цього самого життя.

Війна зробила мене сильнішою. Вона відібрала спокій, але дала розуміння: ми всі - частина великого ланцюга допомоги. Один за одного. Якщо поруч хтось упав, ми допомагаємо підвестися. Якщо комусь страшно, ми обіймаємо. Якщо хтось мовчить, ми просто сидимо поруч. Я часто думаю про ті очі моєї бабусі, прощальний погляд, повний сліз і любові.

Ми змогли повернутися до неї, хоча й не назавжди. Але тепер кожна зустріч з рідними має для мене інший сенс. Це не просто «приїхати в гості». Це торкнутися серця.

Моя родина допомогла мені зберегти віру в добро. Рідні навчили мене, що навіть коли навколо виють сирени, у душії може звучати пісня любові, підтримки і взаєморозуміння. Тепер я мрію, щоб усі діти мали таку підтримку, яку мала я. Щоб кожен, хто пережив втрату, страх, біль, знайшов у своєму житті хоча б одну людину, яка скаже: «Я поруч». Бо іноді цих двох слів достатньо, щоб вистояти.

Подія, яка змінила все, розкрила в мені нову силу силу любові й вдячності. І як би не було складно, я вірю: коли разом, ми немереможні!