Різченко Єгор, 8 клас, Комунальний заклад "Златопільський ліцей №2 Златопільської міської ради Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Різченко Сніжана Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна - це подія, що здатна змінити не лише одну людину, а цілу країну, долю народу, хід історії. Для мене події війни стали тим моментом, коли я зрозумів справжню цінність людяності, співчуття та допомоги. Коли росія напала на схід України, я був ще маленьким, щоб зрозуміти, що ж відбувається! У моїй дитячій голові тоді намалювалася справжня трагічна картина. Я боявся, що доведеться пережити страждання, про які читала мені мама в книгах про Другу світову війну. Утім, страх швидко зник: дім на місці, з рідними все добре, уроки ніхто не скасовував.

Минали роки. Війна стала асоціюватися не зі смертю, а з небаченою нахабністю росіян.

Та незабаром все змінилося, коли я вперше побачив воїна, який загинув, захищаючи мою Україну. Я побачив убитих горем батьків, почув стукіт хвилини мовчання. Відчув душею «Плине кача…». А в натовпі ще й хтось потім крикнув: «Герої не вмирають!» Тоді я ще не розумів, як це. Людина ж загинула. Рідні страждають. Але саме тоді я побачив, наскільки важливо підтримувати одне одного.

24 лютого о 04.30 росія  розбудила нас звуками вибухів ворожих ракет, які влучали безперервно в  домівки, інфраструктуру нашої держави.

Мій дядько стає на захист рідного міста Харкова, своєї сім’ї, своєї Батьківщини. Потім він скаже: «Ми б’ємося за те, чому нема ціни у всьому світі, - за Батьківщину».

Родина страшенно хвилювалася за нього. Молилися безперестанно. Знаючи його характер, розуміли, що стояти осторонь він ніколи не буде. Ми не помилилися. Це були страшні хвилини та години очікування. Найстрашніше було   27.02.2022. Тоді навіть секунди здавалися вічністю. Саме група Жені візьме участь у штурмовій операції щодо знищення ворогів на одній із місцевостей. Він скаже нам, що страху не було. Треба було діяти швидко. Але таких моментів буде потім занадто багато, повірте. Група дядька допомагала евакуйовуватися людям з окупованих територій.

Дорогу, якою вони вивозили  людей,  називали «дорогою життя». Це були «зелені коридори». Але кожен із хлопців розумів, що в будь-який момент цей коридор міг стати «чорним», бо вороги почали бити ці коридори з «градів».

Саме в такі моменти розкривається справжня сила та відвага. Люди допомагають одне одному, рятують життя. Мені тринадцять. Я поки що не можу повністю усвідомити, чому ллється кров, страждають діти, гинуть наші воїни, чому я не бачу часто найріднішу людину у світі…Чому інша країна вдерлася на нашу територію, маючи свою! Чому вона не вчить історію! Але я твердо переконаний у тому, що допоки мій дядя разом із іншими героями продовжують захищати нашу землю, нашу державу від планів підступного ворога, буде все добре!

Я зрозумів, що кожен наш день дуже важливий.  Допомагаючи іншому - ми рятуємо не лише його, а й себе, свою людяність.

Я  переконаний, що Україна – це могутня держава з прекрасним майбутнім. Кожен українець відповідальний за її долю. Ми мусимо жити в єдності, бо саме так зможемо здобути нашу Перемогу! І в подальшому житті зробимо усе, щоб Батьківщина змогла відродитися. А ще наше покоління не дозволить більше нікому переступами кордони рідної землі!