Джупин Тереза, 2 курс, Рава-Руський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дюмен Олександра Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Присвята всім тим жінкам, хто в тяжкі часи російського терору береже і шанує національні звичаї і традиції, а головне – своїм милосердям та любов’ю вселяє у наші серця непохитну віру у перемогу добра над злом, світла над темрявою, життя над смертю.

У теплій затишній кімнаті, біля невеличкого віконця сидить маленький хлопчик. Він зажурено дивиться на засніжені поля, які поволі поринають у вечірню пітьму. Його засмучені очі світяться печаллю та несмілим дивуванням. Так, йому є за чим тужити, бо нещодавно вони з мамою змушені були поспіхом втікати з рідної домівки від страшних вибухів та кулеметних обстрілів. Тут їх прихистила бабуся Ганна. Це вона так себе назвала, бо він її знав з фотографій як бабушку Аню. Дивною вона трошки є, хоча й дуже добра, лагідна.

Зрештою, тут все дивне: і хатинки, і діти, і мова, і звичаї. Ось його тут стали кликати Дмитриком, а не Дімою. А папку бабуся  татком називає.  Він у нього справжній герой, бо пішов рідну країну від злих ворогів захищати.

А які тут всі люди цікаві! Вітаються так дивно: то «доброго здоров’ячка», то «слава Ісусу Христу», то «дай, Боже, щастячка». І все щось розпитують, чимось пригощають. Не можна сказати, що йому, Дмитрику-Дімі, тут не подобається. Йому подобаються бабусині розповіді (особливо про Ісуса Христа), їх щонедільні відвідини церкви (там так гарно співають!), а найбільше те, що мама знову усміхається, хоча іноді крадькома очі витирає, коли про татка згадує. А ще ось недавно вранці біля свого ліжечка він знайшов і цукерки, і мандарини, ще й машинку поліцейську.

Бабуся сказала, що то святий Миколай вночі приходив і йому подарунки приніс за те, що він «чемний», тобто слухняний був.

Дмитрикові думки перервала бабуся, яка увійшла в кімнату і почала вмощуватися на підлозі. - Бабусю, а що ти робиш? – запитав хлопчик. - Тру мак, рідненький, – лагідно відповіла старенька. - Навіщо? – не вгавав малий. - Для куті. - А що це таке? - То страва така. Ми з твоєю мамою уже приготовили одинадцять, а ось ця, дванадцята, – найголовніша. Бо вечір сьогодні особливий, тому й вечеря має бути особливою, Святою називається. - Чим той вечір особливий?

Дмитрик у передчутті цікавої розповіді аж захоплено рота роззявив. І не помилився, бо бабуся ніби цього тільки й чекала. - Особливий він тим, що сьогодні, коли на небі з’явиться перша зоря, ангели сповістять всьому світові, що багато років назад у Віфлеємі, у маленькій стаєнці, народився маленький Ісусик – майбутній Спаситель роду людського.

Тихими переливами стелилися бабусині слова в дитинну душу, майструючи в ній нові щаблини добра, людяності, любові… І все, що потім робилося, було оповите якоюсь таємничістю, чарівністю, неповторністю.

Бабуся принесла до хати дідуха, поставила перед іконами (щоб рік добрим, урожайним був), потім разом з мамою накривала на стіл, пояснюючи, як і що робити, щоб у домі та в родині тільки на добро велося. А Дмитрикові найважливіша місія припала – різдвяну свічку запалити та голосно спільну молитву промовити. Цю молитву, напевно, Бог зразу ж почув. Бо подзвонив татусь. І всі з ним по черзі розмовляли, сміялися.

Згодом до хати й колядники завітали. Разом з веселими колядками віншували господарів, зичили їм здоров’я, щастя, достатку, миру, злагоди, любові.

Усе це зародило в Дмитриковій голові найзаповітнішу мрію – щоб якнайшвидше закінчилася та проклята війна, щоб ніхто і ніколи не чув страшних вибухів та не бачив людської крові. Хлопчик знав, що саме  це побажання він загадає сьогоднішньої казкової ночі. І в щирій молитві пошле його до Бога. А там, у вишині, воно об’єднається з мільйонами таких же побажань і створить єдину й могутню силу – Надію, на якій будується усе життя…