Мужилівська Поліна, 10 клас, Ліцей №1 селища Крижопіль Крижопільської селищної ради Тульчинського району Вінницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Руснак Алла Степанівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Цвіли вишні, весна взялася не на жарт, усе довкола аж пахло. Якось Сашко йшов уперше зі школи додому сам, без мами. А чому ж ні? Він уже перший клас закінчує, читати вміє, додає та віднімає, зошити охайно складає в папку (так мама навчила!). А там, червоним по білому виведена оцінка - п’ять. От батьки зрадіють! Так захотілося хлоп’яті помилуватися тією оцінкою, яку поставила вчителька в зошиті. Зійшов зі стежки, сів під деревом, розгорнув на траві зошити. Тут десь узявся песик, той самий, що біг за ним, коли Сашко вранці йшов на уроки.

- "Ну що, Тузику, бачиш мої оцінки? - запитав Сашко. - Але додому потрібно, мама хвилюється". Хлопець склав книжки й зошити до портфеля й наввипередки з Тузиком побіг до крайньої вулиці. Малий підстрибував і сміявся від щастя. Авжеж, є чому: весна, песик, п’ятірка! Щастя!

Травневий день розпочався щебетанням птахів за вікном. Парубок прокинувся, глянув - на вішаку висів темний новісінький костюм і біла накрохмалена сорочка. -Мамо, дякую! - гукнув син. Мати ввійшла до кімнати зі сніданком. Улюблені млинці пахли на всю хату. - Миттю, сину, одягайся, снідай і біжи до школи. А ми наздоженемо тебе.

Таке ж бо свято! Така радість! Медаль. Та ще й золота! Не кожній мамі так щастить.

Уже на подвір’ї школи Сашко в натовпі побачив маму, тата та сестричку. Радісні посмішки зʼявилися на їхніх обличчях! Він запам’ятає цей день, адже й вони доклали чимало зусиль для того, щоб він отримав медаль: допомагали з книжками, возили в подорожі, відвідували музеї та пам’ятні місця.

Здається, що не десять років проминуло з того дня, коли його вперше провели до класу, а лише день. Ті ж хлопчики та дівчатка, але вже дорослі. У декого й пушок над губою, а дівчатка сяють ясними очима, якось не по-школярськи. Усі такі гарні й радісні. Медаль, яку вручив директор школи, приємно гріла руку. Хлопець притиснув її до грудей: - Дякую… - тільки й видихнув. - Дякую за знання, за виховання, за приклад, який ви нам показували.

Він знав, що всім своїм життям, вчинками своїми дякуватиме вчителям, друзям, батькам. Вони будуть гордитися ним! 

Наприкінці літа Сашко поїхав до великого міста. Дорога далека, омріяна. Вибір зроблено давно - він буде військовим! Минав день за днем: навчання, тренування. Роки пролетіли, мов птиці…

Ось настав той час, коли він у формі, стрункий, вродливий, став перед батьками, низько вклонився та промовив: - Приймайте захисника! Мама заплакала, а сестричка, виглянувши з кімнати, обійняла брата й голосно гукнула: - Ларисо, ходи сюди! Познайомся!

Сашко глянув і застиг у здивуванні: ця дівчина - ніби з казки!

На завтра знову дорога до пункту призначення, батьківські настанови, побажання друзів, обійми, поцілунки… Як добре, що вони, оці люди, є в його житті! А ось уже він - командир. Молоді хлопці під його керівництвом вчаться військовій мудрості, хоч і сам він не набагато старший. Удома буває рідко, але Лариса - справжня дружина військового: усе розуміє. І так день за днем. Змінюються гарнізони, умови життя, але одне залишається головним - захист Вітчизни.

Сьогодні прокинувся ще вдосвіта. Підійшов до ліжечка доньки - та спала. - "Моя маленька!" - прошепотів. - "А вже першокласниця!" Дружина тихо підійшла, притулилася щокою до його руки: - "Як швидко плине час…" - тихо мовила жінка.

Вранішня метушня, сміх Олечки, бо ж до школи вперше! Дорога недалека, але вийшли завчасно, аби не запізнитися. Діти зграйками тулилися до вчителів: раді зустрічі після літніх канікул. - Ось, донечко, і розпочалася твоя дорога: зі школи - у майбуття. Щоб була вона світлою й щасливою. - Не сумуй, татусю, я буду гарно навчатися… 

"На роботі". - Пояснювала мама дівчинці, коли та допитувалася, чому так довго немає татуся. А коли той навідувався, Оля помічала, що волосся на його голові щоразу більше сріблилося, а в очах пропадав веселий блиск…

Якогось дня мама забрала документи зі школи і, придбавши квитки, вирушила з Олею до таткового села. Дівчинка раділа новим друзям, учителям, які розповідали про тата. Вона гордилася, коли її прийняли в танцювальний "татів" колектив. Якось бібліотекарка сказала: - Ти донька Сашкова? Така ж допитлива! Олі це дуже подобалося, а особливо, коли вона з бабусею йшла зі школи татковою дорогою.

Рік за роком… Й Олечка вже розуміє, чому мама тихцем плаче, а бабуся молиться у своїй кімнаті, на городі, у саду. Де б не була – молитву шле до Бога.

Уже доросла… Навесні 2024 знову розцвіли вишні обабіч дороги, а далі - тополі зеленіли молодими листочками… Біля хати - машина. Люди. Мама… У її сірих очах - чорна глибина. - Ні! Не хочу! Не може бути! - вигукнула Оля й ледве не зомліла. Вона, ніби крізь вуаль, бачила дорогу, якою йшло багато людей за татовою труною.

Чула, мов відлуння, слова про героя, який віддав життя за волю народу… І згадувала його веселого, усміхненого, на жаль - ранньо сивого…

У голові - фраза з таткового вірша (писав в окопах):

Одеса - мої акації.

Київ - мої каштани.

Серце моєї нації

Битися не перестане!

 (О. Тарахкало, 24.09.1969 – 18.12.2022)

Звернули на стежку до цвинтаря, звернули з татової дороги - до місця, де буде вічна тиша…

Але чиєю дорогою далі піде вона - батькова донька? І чи продовжить боротьбу з ворогом за волю - волю гордих, незалежних людей? Вибір дороги - завжди за нами.