Матеранська Єлизавета, 10 клас, Одеський ліцей №15 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Євтушенко Ксенія Сергіївна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна — це найстрашніше слово, яке можна почути сьогодні. Минуло багато часу, а людство так і не зрозуміло, що війна несе зло. Є люди, у головах яких зароджується хворе бажання щось загарбати таким страшним воєнним методом. Україна протягом багатьох століть потерпала від зазіхань на свої землі від загарбників інших країн. Я та й увесь український народ зовсім не очікував на те, що в XXI столітті на нашій території можливі воєнні дії. Бо в голові українця присутній здоровий розум, який зовсім не може народити таку жахливу думку, яка несе за собою смерть та страждання простого народу.

Мій шлях до війни був набагато легший. Усе було просто, я ні за що не переймалася, жила яскравим та насиченим життям. Усе було прекрасно. Поки до нашої неньки України не завітали «люди», які нищать усе навкруги та не бачать кордону.

Це вже не люди, а істоти, яким байдуже на нас, українців. У них лише одна мета в цій війні: знищити все, що є на території України. Байдуже яким способом, але щоб нас не було як нації. На окупованих територіях вони знищують усе, що належить до українського: нашу мову, традиції та звичаї. Окупанти хочуть усе це забрати в нас, але ми люди-титани, які будуть боротися до кінця й не боятися нічого, ніяких складнощів чи перешкод.

З самого початку я боялася звуків ракет, шахедів. Постійно думала: «Не дай бог буде знову ця клята тривога, яка не дає спати». І я впевнена, що не одна я так вважала, а й всі українці.

Як згадаю найперші дні, то аж мурахи по шкірі досі… Усі дороги забиті автівками, крикливі батьки зі словами, що треба збиратися та кудись вирушати, звук першої сирени та пусті полички магазинів з-під їжі та води. Я думала, що це сон. Прокинуся, і все буде як раніше. Але цього не сталося… Пам’ятаю, як ми виїжджали до бабусі: навколо горить, скрізь дим, багато машин, крики людей на місцях прильотів. У моєму житті на той момент була переповнена машина валізами та думка, чи ми повернемося взагалі до своєї домівки.

Потім з часом в області, де ми були, було хоч трохи тихіше, ніж у місті Одесі, де я жила до початку повномасштабного вторгнення «сусідів». Я з часом звикала до такого неспокійного життя та почала будувати плани, що робити далі, не дивлячись на ризики, які могли б статися при неправильному кроці.

Через деякий час я з батьками повернулася до міста. Почала жити в умовах війни. Моя родина швидко адаптувалася до життя в цьому непередбаченому режимі. Кожен день були обстріли, і все здавалося як вперше. Не було зв’язку, ці істоти влучали по електростанціях: ми сиділи без світла та тепла взимку. Навіть не було на чому приготувати теплу їжу: у нас електроплити. Було тяжко… Але я старалася, коли було світло, виходити на онлайн-уроки. Наші вчителі бігали з одного пункту «Незламності» до іншого, щоб провести уроки: посіяти світле та розумне в наших головах.

Був момент, коли світла не було довгий час, і мої батьки вирішили віддати мене до школи в області: там навчалися за партами. Після того, як я довчилася до кінця лютого 2023 року в новій школі, мене забрали до міста, тому що відчинилися двері нашої школи.

У стінах рідного закладу я не тільки навчалася, а й допомагала нашим захисникам: разом із однокласниками збирали посилки з ліками та речами, їжею та водою. Кожен день я думаю, що скоро війна закінчиться, вірю в краще. Але мене лякає те, що скоро буде 3 роки від того, як триває ця жахлива кровопролитна війна.

Війна залишила великий слід на моїй психіці: я почала здригатися від кожного звука.

У мене змінилися плани, побажання, мета в житті та багато іншого. Я намагаюся дивитися на світ із позитивної точки зору: так легше. Сподіваюся, що кожен ранок є не останнім у моєму житті. Дуже тяжко жити з думкою, коли ти засинаєш: аби прокинутися, аби сказати Богові та хлопцям ЗСУ велике дякую.

Ми повинні допомагати нашим героям, які власним життям боронять українські землі від загарбників, з надією очікувати, коли буде кінець війни, щоб ми жили, просто жили та насолоджувалися життям на повні груди.